7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Я вдячна Богові за все

Готуючи наступне інтерв’ю, довго думала, кого потурбувати, про кого хотілося б написати, та основ­не — про кого було б цікаво дізнатись нашим читачам. Сьогоднішнє суспільство подає нам схиблені, навіть нереальні моделі та постаті, на які ми мали б рівнятись. Особливо молодій людині нерідко ставлять такі недосяжні ідеали, до яких вона нібито мала б тягнутись. Але то є ілюзорні та нереальні планки, до яких у щоденному житті неможливо дотягнутися. І це нерідко призводить до розпачу, розчарування, депресії. Але сьогодні нам, християнам, на кого потрібно рівнятися, як жити в цьому світі з викривленими цінностями і не загубити самих себе? В повсякденному житті на кого маємо дивитись, щоб чинити правильно, чинити по-християнськи чи просто по-людськи. Але таких людей не потрібно далеко шукати. В основному про них не пишуть популярні газети, їх не показують по телевізору, вони не є кумирами молоді. Їхнє життя інколи повне страждань та болю, але водночас вони уміють випромінювати тепло, яким зігрівають своїх рідних та всіх оточуючих.

 

Такою є пані Галина Симчич, яка живе в селі Німшин Галицького району. Ця жінка є не тільки мамою, бабусею, але й письменницею, культурною діячкою. З-під її пера народжуються як глибокі за духовним змістом вірші для дорослих, так і ніжні, сповнені материнської любові віршики для діток та колискові. Вона відома на Прикарпатті майстерністю веселого сценічного слова. У 1999 році була надрукована збірка гуморесок «Справа з бараном». Але я хотіла поспілкуватись з пані Галиною перш за все не про її творчий доробок, а про здатність, незважаючи ні на що, йти вперед, сіяти добро і за все дякувати Богові.

 

Пані Галино, збірка Ваших вір­шів називається «Я вдячна Богові за все». Це тільки назва збірки чи й Ваше кредо у житті?

— Я ніколи не виставляю напоказ свій біль чи горе. Бо що з того? Як почнеш скиглити та плакати, яка користь буде іншим? Якось стараєшся свій біль десь приховати, а кожному щось порадити та допомогти. «Я вдячна Богові за все» — це книжка, яка народилась з проблем. Ми живемо і дякуємо за те, що живемо. Один раз мала проблеми на роботі. В будинку культури, де працювала, мала неприємну суперечку. Я намагалася мовчати, нічого не говорила, не відповідала грубістю на грубість, хоч всередині все кипіло. Але як тільки переступила поріг хати — слово за словом на папір лягли рядки:

Яка то Божа ласка протерпіти, змовчати, стриматись,
мов камінь, оніміти,

І на образи не відповідати,
свяченої води у рот набрати.

Яка то Божа ласка полюбити того, хто б’є тебе.

Просити, молитися за нього і благати, його за тебе не карати.

Яка то Божа ласка зрозуміти, що
ми усі є любі Божі діти.

І грішник навіть Богові миліший, бо завтра може стати найсвятіший.

Яка то Божа ласка промовчати,
на зло злим словом не відповідати.

І хоч яка б тяжка була дорога,
із чистою душею йти до Бога…

Цей вірш я написала на одному подиху. А та людина, з якою мала конфлікт, на другий день прийшла з перепрошенням. Господь просто так не посилає жодної людини на нашому шляху. Це для того, аби нас випробувати, які ми є насправді. «Яка ж я добра та гарна», — могла б думати я про себе, але то легко говорити, коли спілкуєшся з тими, хто тебе тільки хвалить. Ану зачепи тебе, то як себе можна побачити з іншого боку!

 

Пані Галино, у Вас велика сімя, адже у 2011 році Ви були удостоєні почесного звання «Мати-героїня».

— Справді, у мене 5 діток, усі вони вже дорослі і створили свої сім’ї. У мене троє доньок: Ольга, Іванка та Людмила, а також двоє синів: Володимир та Євген. Наймолодшого, Женю, я народила, коли мені було 42 роки, а найстаршому синові Володі тоді був вже 21 рік, а Олі — 23! Ніби вчора пам’ятаю, з’їхались мої діти з університетів додому на Різдво, дівчата у вітальні зібрались докупи та щебечуть щось собі разом. А Володя з жартом докоряє, мовляв, от він один, немає чоловічого товариства. Минули свята, діти роз’їхались, а я до рук взяла гітару і з-під струн інструмента появилися колискові. Дивно то мені стало, бо до того часу ніколи не писала колискових. А незабаром дізналась: ми чекали на поповнення. Згодом у нашій сім’ї з’явилась п’ята дитина — Женя. До народження найменшого хлопчика не бралась за написання дитячих віршів, але після того, як вдома з’явилося допитливе маля, яке постійно цікавилося: «А цо то, а цо то?», з-під пера народилась збірка дитячих віршів «Криничка». Якось Женя почув, як хтось казав: «Баба з курми лягає спати», а він: «Та ні, бабуся спить на ліжку!» Так і з’явився віршик «Де спить бабуся?».

 

Пані Галино, знаю, що Ваша велика сім’я є особливою, бо в ній є особлива дитинка — внучок Влади­слав.

— Так, у доньки Ольги народилась особлива дитинка. Владислав має ДЦП. Донька з ним якийсь час жила в Одесі, адже там є чудовий центр для роботи з такими важкохворими дітками. Там йому знімають спазми, спеціальними препаратами зупиняють постійне слиновиділення. Мамі самій з такою дитиною важко, бо хоч і працювала на роботі, але змушена була весь час відлучатись, бо дитина хворіла або треба було везти сина на черговий курс лікування. А хто хоче, щоб працівниця весь час відлучалась з роботи? А з часом, коли хлопчик почав підростати, геть одній стало важко: зняти з візка, посадити на візок. Тому вона з Одеси, де жила багато років, повернулась сюди, до нас. Знаю, збоку це страшно виглядає: як то вони дають собі раду з такою дитиною. А нам то не є у тяжкість, для нас всіх разом, ні. Владислав постійно сміється, завжди задоволений, а коли дідусь своїм чоловічим басом щось розповідає, то той просто заходиться сміхом. А як любить мультики! Його улюблений персонаж Шрек — так тішиться, коли побачить його з екрана, ніби рідну людину побачив.

 

Мушу сказати, пані Галино, що у Вашої сім’ї є чому повчитись. Це справді великий дар від Бога: могти жити та дякувати за все, що Він посилає: чи добре, чи зле…

— Так було в мене донедавна. Завжди в кожній проблемі намагалась бачити позитив, винести і щось добре. Але рік тому в нашу сім’ю увірвалась біда. Той біль, який несу в серці, поки що нічого мені не дав. Лише біль, та й годі… Минулого року внучок переходив через дорогу і на пішохідному переході його збила машина. Донька важко переживала цю втрату. Залишився маленький однорічний братик. Найстрашніші слова, які коли-небудь я чула, ще й досі звучать у мене в голові. То був дзвінок від сестри з Одеси, де жив внучок: «Галя, нема нашого Артемчика…». Його кімната стоїть порожня, але всі речі на місці: медалі за участь у спортивних змаганнях, книги, іграшки. Не можемо повірити, що його немає. Але Господь послав їм другу дитинку, чекають на дівчинку. Тому то радіють, то плачуть. Господь забрав одного, а дав друге. А я тільки молюсь і прошу: «Господи, Ти знаєш, як краще, прийми його до себе».

Нічого просто так не дається в житті… Навіть той біль. Цього навчило мене життя. І хоч зараз, на Різдвяні свята, не можемо ще зібратись всі разом нашою великою родиною, бо донька Людмила з сім’єю живе в Києві, інша донька, Іванка — в Одесі. Вони приїдуть вже на Великдень. Але тішусь з того, що маю біля себе доньку Ольгу з нашим особливим внучком Владиславом, нашою потіхою та радістю. З Одеси переїхав до нас у село син Володимир з невісткою, і як то зараз кажуть по-модному, зайнялися фермерством. Сама дивуюсь, як то невістка, яка півжиття прожила у великому місті, захотіла переїхати в село і працювати на землі. Але їм то добре вдається. Ну і наймолодший мій син, Женя, також біля нас, бо ще вчиться. Дякую Богові, що дає сили і моїй мамі, яка хоч і старенька, але стає до роботи, бо хоче бути корисною нашому великому сімейству. Тому знаю, вірю, що разом подолаємо все. А в молитвах до Бога, коли стає дуже важко, повторюю таку фразу: «Не питайте «чому», а питайте — «для чого»…

Розмовляла Віра Біла