7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Спільна молитва

християн у храмі

 

Хочу поділитися своїми роздумами на цю не нову, проте завжди актуальну тему. Ми, як віруючі християни, потребуємо не лише приватно звертатися до свого Небесного Отця, але й зустрічатися на спільній молитві. І тут дуже важливо пам’ятати слова нашого Спасителя: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я, там я серед них» (Мт. 18:20).

 

Літурґійна молитва – це молитва всієї Церкви

В нашій спільній молитві в першу чергу маємо усвідомлювати присутність серед нас нашого Господа. І з цим пов’язані як вимоги щодо нашого внутрішнього зосередження, так і щодо постави, і зовнішнього вигляду.

Спочатку хочу звернути увагу на те, що нашу спільну богослужбову молитву називаємо «літурґійною», а саме слово «літурґія» (λειτουργία) з грецької означає «спільна справа» λήϊτον (лейтон) + ἔργον (ерґон). І цей термін застосовуємо не лише в вузькому значенні щодо Служби Божої (Божественної Літурґії), але й в ширшому, і ним позначаємо також і кожне богослужіння. І взагалі, літурґійна молитва – це не лише спільна молитва зібраних у храмі душпастиря та вірних, але й молитва всієї Церкви, повноти громади віруючих.

Тому коли говорити про вимоги до літурґійної молитви, то найголовніше – усвідомлювати, що це є молитва спільноти. Ми збираємось на богослужінні в храмі на спільну молитву не лише своєї парафіяльної спільноти, але й всієї Церкви. Саме тому до цієї молитви маємо також приготовлятися своєю приватною молитвою, але на самому богослужінні, зазвичай, немає місця для наших особистих молитов. Це приблизно так, якщо б нас запрошено на весілля, а ми приходимо за святковий стіл, переповнений смачними стравами, і приносимо з собою фаст-фуд, чи щось подібне, а до приготованих страв не торкаємось. Напевно, це в першу чергу глибока неповага до господарів свята.

Спільна молитва стосується також тих частин Божественної Літурґії, коли священик поминає чи то живих, чи померлих. Вся церковна спільнота молиться за тих, кого згадуємо: в когось з вірних є потреба молитви в його намірі, такий просить про молитву, а ми, як спільнота віруючих, своєю участю в цьому богослужінні єднаємось у молитві за потребуючих. Треба також пам’ятати, що згідно з приписами церковного права Божественну Літурґію в неділі і дванадесяті празники парох (адміністратор) повинен жертвувати за всю парафію загалом, а для прохань у різних потребах конкретних вірних маємо решту шість днів тижня.

Не є цілком згідним з духом молитви спільноти приватна молитва в часі богослужіння. Для цього маємо знайти час і в храмі, але до і після Літурґії, але не в її часі. Дуже прикро усвідомлювати, що існують навіть деякі молитовники, які містять якісь окремі молитви вірних в тому чи іншому часі Служби Божої. Напевно їх поява була зумовлена впливом латинської Літургії до реформи середини минулого століття, коли молитва не була побудована, як у нашій традиції, в формі діалогу, а тим більше, відбувалась лише на латині, і тільки дзвіночок сповіщав вірних у храмі про ті чи інші важливі моменти Служби. Тоді дійсно вірні, які приходили в храм, часто молились приватно вервицю чи якісь інші молитви. Але Літурґія в Східній Церкві, якою є наша Українська Греко-Католицька Церква, завжди вимагає постійної і активної участі вірних в богослужінні. Тим більше, що ми завжди молились зрозумілою нам мовою, бо навіть тоді, коли користувались церковно-слов’янською, лише деякі терміни вимагали перекладу, в більшості ця мова є дуже близькою до української.

 

Молитва – діалог з Богом

Молитва – це не лише слова чи інформація, яку ми повідомляємо Богові. Важливо також пам’ятати про слухання Божого голосу. Тому і наша літурґійна молитва побудована в формі діалогу: вірні відповідають на прошення священика і навзаєм. Маємо звикати чути одні одних також. Не можемо перетворити нашу молитву в т.зв. «спілкування» з телевізором, наприклад: він подає нам певну інформацію, ми навіть можемо реагувати на ті чи інші події, але наша реакція ніяк не впливає на те, що лине з ефіру – він нас не чує. Напевно ми не маємо бути тими «телевізорами» перед Богом!

Дякувати Богові, нині ми молимось нашою рідною мовою, тому всі можемо розуміти і зміст молитви, і брати активну участь в богослужінні через краще сприйняття того, про що молимось. Адже дуже важливим є також і те, щоб через наш розум молитва торкалась нашого серця, волі, і тим самим була як і зосередженою, так і щирою.

Проте хочу звернути увагу на те, що в нашому богослужінні є певні частини, які належить промовляти священнослужителю, а є те, що повинні молитись вірні. Дуже прикро іноді чути, як вірні виголошують слова, які належить промовляти тільки священикові. Взагалі, навіть якщо біля престолу знаходиться кілька священиків, вони не всі виголоси мають виголошувати соборно. Є приписаний порядок: головний служитель, який очолює Службу, виконує всі священнодії (мирствування, благословення, кадіння), виголошує приписані виголоси, а решту може делегувати співслужителям по черзі. На Божественній Літурґії устав передбачає всім священикам соборно виголошувати лише три фрази: «Прийміть, їжте…», «Пийте з неї всі…», «Твоє від твоїх…», але навіть диякон, який виголошує єктенії, читає Євангеліє, цих слів не повинен виголошувати, а тим більше – інші вірні.

Наприклад, останнім часом розповсюдилась практика, коли молитву перед Причастям вірні доповнюють словами, які промовляє священик, коли причащає. В богослужбових текстах всі: і священнослужителі, і вірні закінчують молитву перед Причастям словами: «нехай не на суд і не на осудження буде мені причастя Святих Твоїх Тайн, Господи, а на зцілення душі і тіла». немає в книгах слів: «мого, і на життя вічне. Амінь». натомість, коли священик причащає вірних, промовляє: «Чесного Пресвятого і Пречистого Тіла і Крові Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа причащається слуга Божий/а (ім’я) на відпущення гріхів своїх і на життя вічне. Амінь». Знову ж таки маємо зрозуміти, чому так є в тексті Літурґії: ми просимо в Бога того, що необхідне до спасіння, а Господь, відповідаючи нам, дає більше! Саме тому є доповнення в словах, які промовляє священик, причащаючи. Тим більше не потрібно плутати між собою різних молитов, а чи «вдосконалювати» їх. Для цього в Церкві є відповідні комісії, які за це відповідальні.

 

Важливість участі у всій Літурґії

Хочу наголосити на тому, що з поваги до молитви всієї Церкви в часі богослужіння не можемо ходити по храмі (хіба що виконуємо те чи інше служіння), як також і після початку Служби Божої підходити до тетраподу поцілувати хрест, ікону (що часто відволікає тих, хто прийшли вчасно), а тим більше в часі Літурґії, коли хто, на жаль, запізнився, демонстративно клякати на свою приватну молитву, а після того, як то практикується в деяких наших місцевостях, ще й голосно привітатися з тими, хто стоїть поруч з нами (інколи навіть голосніше від співу хору). Напевно розуміємо, що така практика не є етичною, крім того, що не згідною з духом спільнотної молитви. Тому, якщо хтось з будь-яких оправданих чи ні причин запізнився до храму, а Служба Боже вже розпочалась, нехай тихо і спокійно знайде собі місце для молитви, а на свої приватні молитви зможемо знайти час і після Літурґії.

Хоча маємо виробити в собі пунктуальність і завчасно приходити до храму, щоб приготуватись до молитви. Ніхто з нас не дозволить собі запізнитися на дуже важливу зустріч, а тим більше на поїзд, чи автобус – розуміємо, що марно сподіватися, що нас чекатимуть, навіть якщо завчасно придбані квитки. А наскільки важливішою є наша зустріч із Спасителем, на якій можемо прийняти Його воскреслого до своєї душі і тіла!

Напевно не лише на моїй парафії інколи набагато менше людей в храмі на початку Служби, ніж приступає на ній же до Євхаристії. А такі речі є неприпустимі! Маємо усвідомити, наскільки велика різниця між поняттями «причащатись» і «стати учасником Літурґії»! Тому не потрібно розділяти участі в Євхаристії з Божественною Літурґією: поза Службою Божою в нашому обряді уділяється Таїнство Євхаристії лише важко хворим, котрі не можуть прийти до храму! Хоча сьогодні, з розвитком радіо і телебачення, коли є прямі трансляції Божественної Літурґії, наприклад, з нашого архикатедрального собору, навіть ті, хто взагалі не мають можливості вийти з дому, не є позбавлені живої участі в літургійному житті Церкви, і навіть щодня вислуховувати Службу Божу, а ми, душпастирі, покликані відвідувати таких, щоб і вони не були позбавлені участі в Таїнствах Покаяння і Євхаристії.

Божественна Літурґія розпочинається не кадінням чи виголосом «Благословенне царство…», є ще перша її частина, яка називається проскомидія, тобто приготування священика, і хоча в ній участі вірні не беруть, в цей час вони також мають приготуватися до приношення Безкровної Жертви. А закінчується вона відпустом, тобто підсумковою молитвою з поминанням денної служби. І тому не є нормальним нехтувати якимись частинами молитви, називаючи їх не дуже важливими. Сумно бачити, як велика частина вірних регулярно запізнюється на Службу Божу: хтось пропускає антифони, хтось – читання апостола, хтось – ще й Євангелія і проповідь, а хтось і по «Вірую» вважає, що ще не запізнився. А розходитись інколи розпочинають хтось уже з причастя, а хтось – перед оголошеннями. І все це в першу чергу через брак усвідомлення самої суті Літургії, знецінення молитви самого Ісуса Христа. А найсумніше те, що для деяких вірних така «часткова» участь в Службі Божій абсолютно не є перешкодою до прийняття Святих Тайн!

 

Зовнішні дії на богослужінні

Окремо хочу звернути увагу на те, як ми, християни, ставимо на собі знак святого хреста. Перехреститись – це не приготовлятись до молитви. Коли хрестимось, то вже молимось. Знак святого хреста – це вже молитва визнання Бога, в Пресвятій Трійці єдиного, і прийняття догми про наше спасіння через воплочення Сина Божого. По-перше, складання пальців правої руки не є довільне, а три пальці (великий, вказівний і середній), складені в єдино, пригадують нам єдність трьох Божих Осіб, а два (перстеневий і мізинець), котрих притискаємо до долоні – дві природи Ісуса Христа (Божу і людську). Коли ставимо на собі знак святого хреста, то пригадуємо, що саме своїм розп’яттям наш Спаситель переміг гріх, а воскресінням – дарував нам вічне життя. Тому знаменуємо себе «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», починаючи з чола (символа розуму), тоді на груди (серце, символ волі), а тоді на праве і ліве рамено (наше тіло). Не маємо в Церкві популярної, зокрема серед футболістів, практики цілування руки вкінці, в жодних наших богослужбових чи катехитичних книгах такого не передбачено.

Звернімо нашу увагу на відповідальне ставлення знаку святого хреста, як молитви, бо інколи вірні, хто – наче мухи відганяє, хто – легенько тричі махне перед собою, а хто – ще якісь чудернацькі «сакральні» рухи вважає знаменом святого хреста. Як також і незрозумілі комбінації пальців. А з цього, на перший погляд, не надто принципового жесту, вже розпочинається відношення до молитви загалом, зокрема і до Триєдиного Бога.

Кожного разу, коли згадується Пресвята Трійця, ставимо на собі знак святого хреста (малий поклін), також на початку богослужіння, приймаємо благословення, та коли приписують рубрики, тричі на трисвятому, «прийдіте поклонімся», «алилуя, слава Тобі, Боже». Але, наприклад, в наших книгах не приписано хреститись в часі «Будь ім’я Господнє», а тим більше окремо виділяти молитву перед Причастям зі всієї Літурґії знаком святого хреста.

Великий поклін, при якому, знаменуючи себе знаком хреста, цілим своїм тілом припадаємо до землі, робимо тільки під час чотиридесятниці і на Літургії Напередосвячених Дарів (а це з понеділка по п’ятницю, але не в суботу і неділю, коли церковне правило не подає доземних поклонів, бо лише в ці дні чотиридесятниці устав передбачає Божественну Літурґію – а це зустріч з Воскреслим Христом і участь у його воскресній радості), а також при співі «Хресту Твоєму» в хрестопоклонну неділю і на Воздвиження Чесного Хреста та тиждень після них в кінці богослужіння, коли йдемо цілувати хрест, але ніколи в часі самої Божественної Літурґії на трисвятому (тим більше, що тоді треба було б робити чотири з половиною поклони, а це неможливо).

Хочу звернути увагу, що в нашій богослужбовій практиці не передбачено в часі Великого Посту, як то подекуди вірні практикують, кожного разу, як хрестимось, робити доземний поклін, а тим більше на початку нашої молитви. Як також на те, що, роблячи великий поклін, щоразу маємо вкінці випростатись на рівні ноги, а не одного разу прихиливши коліна, лише схилятися обличчям до долівки (хоча, можливо, то і є та «половина» поклону, про яку вище згадувалось). Нехай той, кому важко робити доземний поклін, зробить на собі знак святого хреста і поклониться наскільки може, не клякаючи. Бо все, що робимо в молитві, має бути також усвідомлене нами і прийняте, як наша добровільна жертва, а не примус виконати припис будь-якою ціною.

Також у нашому обряді немає практики приклякання на одне коліно (як то є в римо-католиків, коли вони поклоняються, переходячи через храм; у нас, натомість, робиться малий поклін), а саме коліноприклонення (звичайно на два коліна, а не на одне, наче стрілець) нерозривно пов’язане з нашими покаянними молитвами, але не з читанням святого Євангелія, тим більше, що перед читанням священик виголошує: «Премудрість! прості (випростаймось, станьмо рівно)!» для слухання Слова Божого. Тому немає також і приписано т.зв. «клякання під Євангеліє» на Літурґії, хіба що в деяких молитвах на зцілення, але все це є поза Службою Божою. І, напевно, кожен, хто вже зрозумів, що Божественна Літурґія є торжеством Воскреслого Христа, участю у Його весільній радості, сприймає також і те, що в часі торжества Євхаристії немає покаянного прихилення колін.

Окремо хочу наголосити на тому, що в нашому богослужінні маємо чітке запрошення «голови Ваші перед Господом схиліть», на що відповідаємо: «Тобі, Господи», і, зрозуміло, схиляємо голови. Але так робимо не кожного разу, коли кажемо «Тобі, Господи», бо так само відповідаємо і на передостанньому прошенні великої, малої, просительної єктеній, але зміст прошення «Пресвяту, Пречисту, Преблагословенну…» не стосується прихилення голови.

Так само немає пояснення і практиці, що розповсюдилась останні 10-15 років, коли вірні схиляють голови на словах «подай, Господи». Напевно, причиною такої дії вірних стало непорозуміння: хтось на прошенні про прощення гріхів практикував бити себе в груди (хоча це більше притаманне митаревій молитві, і тоді робимо це або хрестимось тричі на трьох прошеннях), і відповідно прихилив у той час голову, інший побачив прихилення голови, для себе ототожнив це зі словами «подай, Господи», а далі – щось нове завжди дуже швидко розповсюджується, навіть без логічного обґрунтування звичаю.

Також не потрібно прихиляти голову завжди, коли чуємо слова «поклін», «поклонився» тощо, бо, наприклад, коли читається Євангеліє про спокуси Христа дияволом, там також звучать такі слова, але напевно нам, християнам, м’яко кажучи, не личить поклонятися ворогу нашого спасіння. Мусимо чути і розуміти не лише окремо вирване слово, але й його контекст, бо, як бачимо, це дуже принципово у важливих речах.

 

Тіло – храм Святого Духа

 

Варто також знову пригадати нам, християнам, і про наш зовнішній вигляд. Особливо, коли йдемо до храму на молитву, але не тільки тоді. Ми залишаємось свідками Христа не лише, коли побожно в церкві молимось, ми свідчимо про Нього через свою, на превеликий жаль, інколи і негідну поведінку, і зовнішній вигляд, і поза храмом: на місці праці, відпочинку, вдома – 24 години в день, 7 днів на тиждень – постійно. Апостол Павло нам нагадує: «Хіба не знаєте, що тіло ваше – храм Святого Духа, який живе у вас? Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!» (1 Кор. 6:19-20)

Але особливо звернімо нашу увагу на зовнішній наш вигляд, коли йдемо на зустріч з Христом до храму. Наскільки важливіша зустріч із Спасителем від зустрічі, наприклад, з керівником, в якого просимо працевлаштування. А чи таке саме відповідальне ставлення до нашої зовнішності тоді, коли йдемо на спільну молитву до храму?

В нашій Церкві немає строгого дрес-коду щодо зовнішнього вигляду вірних: не заставляємо, наприклад, всіх підряд жінок одягати хустку на голову і поверх штанів т.зв. спідницю. Не всі себе почувають комфортно в такому «вдосконаленому» вигляді. Толерантно ставимось до кожного, чекаючи також від вірних розуміння того, що найголовніше в спільній молитві в храмі наше смирення, через що не хочемо зайвої уваги до себе через занадто відвертий, занедбаний чи показний зовнішній вигляд. А крім того, пам’ятаймо, що в храмі ми не є самі, і тому не маємо бути причиною чи то спокуси до різних думок, чи то осуду.

Звичайно, всі ми мусимо бути свідомі того, чого я прийшов нині до церкви, і, в принципі, ніхто і ніщо ззовні мене не повинно відволікати від Христа, якого приймаю в храмі, але всі ми є люди, кожен зі своїми слабкими місцями, і те, що для когось взагалі не є проблемою, для іншого може стати нездоланною перешкодою.

Нехай вище наведені слова апостола народів будуть для нас дороговказом і щодо зовнішнього вигляду, і щодо приймання кожного, хто прийшов, чи нині ще не прийшов до церкви, як дорого викупленого храму Духа Святого! А молитва нашої християнської спільноти – живим свідченням заповіту Христа: «З того усі пізнають, що ви мої учні, коли любов взаємну будете мати» (Ів. 13:35).

о. Михайло ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.