7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Гарячий червень 1989-го

(Із спогадів учасника голодувань

за реабілітацію УГКЦ)

 

У червні 1989 року група греко-католиків із західних регіонів України їздила до Москви, щоб добитися реабілітації УГКЦ. В цей час уже був створений комітет із захисту та реабілітації нашої Церкви, що знаходився у Львові. Очолював його колишній політв’язень Іван Гель.

Багато людей із села Церківна та інших сіл Долинського району виявили бажання взяти участь у голодуванні. З Гошівського монастиря до нас приїхала сестра Анатолія, яка розповіла, як усе має відбуватися. Коли наступного дня ми прибули до Гошева, там уже було багато людей. Делегацію очолив блаженної пам’яті о. Ярослав Лесів.

Потягом ми вирушили зі Львова до Москви. Переночували на вокзалі і вдосвіта наступного дня поїхали на Красну площу. Туди нашу делегацію не пропустили, бо в цей час проходило засідання Верховної Ради СРСР і пропускали лише за спеціальними перепустками.

Вся наша група перейшла на другу вулицю, навпроти готелю «Інтурист». На тротуарі щодня ми відправляли Молебень до Пречистої Діви Марії. У магазині купили папір і чорнила і нашвидкуруч написали кілька плакатів. Коли депутати виходили з готелю, то багато з них підходили до нас і розпитували про все, про становище нашої Церкви. Пам’ятаю, як ми просили депутата Юрія Щербака, щоб порушив у Верховній Раді наше питання.

У нашій групі було багато людей із синьо-жовтими прапорами. Це, в основному, були молоді хлопці із Червонограда. Одного дня ми прийшли до готелю, лише розгорнули прапори і плакати, як під’їхала міліцейська машина. Групу міліціонерів очолював полковник. Вони накинулися на хлопців, які тримали прапори і плакати, почали їх рвати, потім забрали шістьох з плакатами і прапорами у машину. Іван Бойчук, косівчанин, ніяк не хотів віддати прапор і його теж заштовхали у машину.

Цей інцидент бачив хтось із народних депутатів Верховної Ради і мав слово на сесії. Не минуло й години, як міліціонери привезли назад всіх заарештованих, віддали хлопцям прапори, плакати, а полковник ще й вибачився перед всією групою, лише просив Івана Бойчука не розгортати плакати. Але ніхто їх не слухав. Кожного дня ми приходили на те саме місце, піднімали прапори, розгортали плакати і там були до обіду. А по обіді пішки йшли на вулицю Старий Арбат, де щодня відправляли Молебень до Пречистої Діви Марії за участю священика о. Ярослава Лесіва.

Після Молебня проводили різні дискусії. Нашу групу залякували кадебісти, які приїхали з нами зі Львова. Але вже не було такої сили, щоб змогла звернути нас з обраної дороги.

На Старому Арбаті кожного дня відбувалися мітинги. Були там групи з Білорусії, Прибалтики, Кавказу, люди різних національностей.

Одного разу ми прочитали оголошення, що о 18-й годині на площі Пушкіна відбудеться велике віче з участю представників влади. Лише народ почав заповнювати площу, як по мегафону оголосили, що віче відбудеться на центральному стадіоні у Лужниках. Всі люди подалися в Лужники, а там нічого немає, про віче ніхто нічого не знає. Повертаємося назад до площі Пушкіна, а тут міліція вже поставила залізну огорожу, повністю перекривши вхід на площу.

Все це настільки обурило людей, що, незважаючи ні на огорожу, ні на міліцію, народ почав прориватися на площу, змітаючи все на своєму шляху.

На площі представники різних національностей підняли свої прапори і почали готуватися до виступів. Українська група була найчисельнішою. З’явилися організатори цього віча, оголосивши, що виступить по одному представнику від кожної національності. Віче розпочалось близько 20-ї години і тривало цілу ніч. Люди висловлювали свої болі, претензії до влади, уряду, виносились різні пропозиції на розгляд сесії Верховної Ради.

Ми тоді жили лише на хлібі і воді. Всі були так виснажені, ніби щойно вийшли з концтабору. Адже цілий день ми були на площі, а ночі проводили на Київському вокзалі. Кожна група була тут два тижні, а потім прибували нові люди.

Під час голодування наша група кожного ранку йшла на Красну площу, де ми відправляли Молебень до Пречистої Діви Марії. До нас часто підходили різні люди: прості робітники, працівники різних організацій, наукових закладів, інтелігенція. Одні нам співчували, цікавились життям нашої громади, нашої Церкви, інші проходили байдуже. У нас був «Зошит для запису відгуків». Люди записували в ньому свої пропозиції, зауваження, ставили свої підписи на підтримку наших вимог. Підходило багато москвичів, людей російської національності. Одна жінка — прокурор одного з районів Москви — дуже позитивно відгукнулась з приводу реабілітації УГКЦ, записала своє прізвище і місце роботи. Взагалі, нас підтримувало дуже багато людей, часто ті москвичі, які були нашими прихильниками, вступали в суперечку з тими, які виступали проти нас.

У Москві мешкав наш представник, з яким ми постійно підтримували зв’язок. Його прізвище Доценко.

Якось під час першого етапу голодування нам повідомили, що на Арбаті з вікна, що на третьому поверсі, нас буде знімати англійська телекомпанія. Ми розташувались обличчям до відеокамер, подбали про те, щоб добре було видно плакати, підняли прапори. І справді, нас знімали в той час, коли ми з отцем Лесівим відправляли Молебень.

Взагалі я був учасником першого і другого етапу. За цей час нашу групу три рази знімало телебачення.

Якось ми відправляли Службу Божу на якомусь старому цвинтарі. З нами були ще священики: о. Михайло Волошин зі Львова та о. Микола Костюк зі Стрия. Вони активно виступали на різних зборах та мітингах.

Однієї неділі, у червні 1989 року, відбувся великий мітинг у Лужниках. Сюди прибули Борис Єльцин, Андрій Сахаров, його дружина Олена Боннер та багато інших відомих людей. Із спеціально обладнаної трибуни виступали представники різних національностей, звертались до мітингуючих і представники властей. Від нашої делегації слово мав о. Микола Костюк. Він говорив українською мовою і досить детально висвітлив усі події стосовно переслідувань УГКЦ. Виступ був уважно вислуханий, а пізніше А. Сахаров, Б. Єльцин підтримали нас у справі реабілітації нашої Церкви. Б. Єльцин вніс пропозицію зареєструвати у протоколі зборів наше питання.

Після мітингу Степан Хмара оголосив, що в одному з інститутів Москви відбудеться зібрання новоутвореної організації під назвою „Славутич». Разом з ним пішли на це зібрання Микола Руденко, Василь Січко, Микола Гук і автор цих рядків.

Коли ми приїхали, нас пропустили, бо С. Хмара повідомив про наш приїзд. Збори відбулися в присутності приблизно 60-70 чоловік, переважно то були студенти московських вузів. Виступали наукові працівники московських вузів, переважно українці за національністю. У зборах брав участь народний депутат Верховної ради СРСР Юрій Щербак.

Обговорювалися різні питання: про становище УГКЦ в Західній Україні, про поточний момент. Микола Руденко всі виступи знімав на відео­плівку. Пригадую, ще Юрій Щербак попросив Руденка, щоб той не квапився передавати записану плівку за кордон, бо на все свій час.

А вранці ми знову поїхали на Арбат, на Красну площу і продовжували голодування. Потім на зміну нам приїхали інші, а ми відправились по своїх домівках. Шість місяців тривало голодування з вимогою легалізації Української Греко-Католицької Церкви у 1989 році.

Іван ШТУРМАК.

(З книги В. Гука «Святиня крізь століття»).