7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Спогад про шестимісячне пікетування й голодування в Москві

4 серпня цього року виповнилося 30 років відтоді, як група представників Української Греко-Католицької Церкви оприлюднила заяву Святішому Отцеві Івану-Павлу II, в якій ішлося про вихід з підпілля та легалізацію нашої Церкви.

 

Ми, українські греко-католики, організували пікетування ланцюговим методом з 21 травня по 24 листопада 1989 р. Мета пікетування — домогтися повної реабілітації переслідуваної УГКЦ. Першими, хто 14 травня розпочали голодівку на Червоній площі, були Високопреосвященні Владики Софрон Дмитерко, Филимон Курчаба, Павло Василик, о. Володимир Війтишин та інші.

А з 21 травня пікетування очолив Степан Хмара. Під його керівництвом акція тривала протягом шести місяців. У перші три місяці, якщо не враховувати кількох арештів, окремих побоїв і провокацій, до нас ставились більш-менш лояльно. Однак, пізніше пікетування відбувалося в умовах постійного цькування як владою, так і таємними агентами КДБ, які переодягалися в робочі комбінезони й представлялися звичайними робітниками, які, нібито йдучи з роботи, попутно зустрілися з нами. Вони намагалися вчинити то провокації, а то й силою брутально нас прогнати. Цього треба було сподіватися, бо ми привернули увагу світової громадськості. Нас щоденно фотографували тисячі іноземних туристів, знімали десятки кінокамер. А через два-три дні весь світ дивився телепередачі про пікетуючих греко-католиків. Туристи брали у нас інтерв’ю, а через місяць-півтора ті ж туристи, або інші, приносили іноземні газети і журнали, де були вміщені наші фотографії і детальна історія УГКЦ. Це все не подобалося московським партократам і патріархії РПЦ.

Де ми тільки не пікетували, проте найдовше на Арбаті і біля готелю „Москва“, неодноразово – біля резиденції Патріарха РПЦ, нагадуючи йому, що в Україні є не тільки православні, а й греко-католики, яких московська Патріархія намагалася всіляко заперечувати і не визнавати. Пікетували під Данилевським монастирем, а також біля готелів з іноземними туристами. Такого розголосу Москва не сподівалася, а тому намагалися нас випровадити. Нас почали частіше розганяти, арештовувати, бити і штрафувати. І все-таки ми трималися мужньо. А пікети змусили Генерального секретаря Михайла Горбачова поїхати до Папи Римського на переговори. Щоправда, ці переговори мало принесли користі для реабілітації УГКЦ, але світ довідався, що є греко-католики, є наша Церква. Тут варто підкреслити, як один із сенаторів США, високо учений пан Білбрей, розмовляв з нами через перекладача, цікавився УГКЦ і був дуже здивований, що, живучи під тиском комуністичної системи, ми зберегли свою віру й мужньо чинили опір окупантам. А ще більше був здивований тим, що Україна — це окрема держава, окремий народ зі своєю мовою і культурою, а не провінція російської імперії, як пан сенатор до того часу вважав.

Останній раз (24 листопада) група віруючих стояла з пікетом біля агентства ТАРС, вимагаючи спростування наклепів на УГКЦ та правдивої подачі інформації. Адміністрація ТАРС намагалася нас спровокувати. Коли це їм не вдалося, приїхав загін омонівців, які брутально накинулися на нас: одним викручували руки, інших волокли до машини. Пані Ярослава Лавкович почала кричати, а міліціонер стиснув її за горло, щоб не чути було галасу. Молодшим вдалося вирватися, а нас заарештували і відвезли у 83-є відділення міліції. Серед арештованих були Ярослава Лавкович зі Львова, Любов Демус з Червонограда, Василь Крисько з Тернопільщини, Анатолій Єльченко з Миколаєва (обласного) та автор цих рядків. Під час арешту хтось підказав: у міліції говорити тільки українською мовою, а якщо нас не будуть розуміти, то вимагати перекладача. Ця пропозиція припала усім до душі.

Нас запровадили у кабінет до чергового. Через 10 хвилин увійшов міліціонер і сказав, щоб хтось з нас ішов до слідчого на протокол. Ми хором заявили, що не розуміємо російської мови, а тому вимагаємо перекладача. Міліціонер оторопів: „Какого перекладача? Что это такое? Вы же разговаривали по-русски, а здесь что, уже розучились?“. Та ми знову: „Ні, ні, пане міліціонер, ми по-російськи погано розуміємо і ви нас можете втуманити. Приведіть перекладача, як хочете з нами говорити. Ви української мови не розумієте, ми теж не розуміємо російської, а тому доречним було би запросити перекладача».

Міліціонер зрозумів, що ми відмовляємося говорити російською, пішов до начальства. Через кілька хвилин увійшов інший міліціонер і знову запропонував одному із нас іти до слідчого. Ми почали вимагати перекладача. Міліціонер, не сперечаючись, вийшов, а через п’ять хвилин увійшов майор міліції і почав підвищеним тоном нам докоряти: „Вы почему отказываетесь показать свои документы и написать протокол? Чем вы здесь в Москве занимаетесь? Вы что, хотите, чтоб мы применили силу? Это с каких пор украинцы перестали понимать русский язык?“.

Майор хотів нас ще переконувати, але подумав і, розсердившись, вийшов.

Ще багато разів міліціонери ходили туди-сюди, але ми стояли на своєму: без перекладача не розмовлятимемо. Аж поки не спровадили нас у камеру, в якій протримали понад годину.

Далі знову почалися переговори, аж, нарешті, випустили нас і запросили когось до слідчого, — стало зрозуміло, що міліція знайшла перекладача.

У мене був чудовий настрій і я пішов першим на розмову. Мені випала честь, якої, мабуть, не мав ніхто за всю історію російської імперії. У просторому кабінеті навпроти майора міліції сиділа симпатична пані. Мені страшенно хотілося сміятися, тільки великим зусиллям волі опанував себе. Майор, порившись у паперах, роздратовано звернувся до мене: „Как ваша фамилия?». У кабінеті запанувала гробова тиша.

Інтуїція змусила мене повернутись вліво і я зустрівся з поглядом симпатичної пані. Якусь мить вона вивчала мене, а потім милою українською мовою сказала: „Слідчий вас питає, як ваше прізвище, ім’я та по-батькові“.

Це була перемога! Перемога, якої я не сподівався. Я із задоволенням відповів: „Бойчук Іван Юрович“.

Слідчий помітив моє велике задоволення і це його роздратувало ще більше. Він злісно випитував: „Год рождения, где родился, какое образование?“. Спокійно, своєю рідною мовою я відповідав йому, а миловидна пані переклала російською мовою. Слідчий розумів прекрасно сам, що я кажу, але його дратувало, що розмовляю зумисне українською. Він не витримав й почав мене соромити: „Бойчук, неужели вам не стыдно притворятся, что не понимаете простых слов русского языка?“.

Я не знав у той час, що слідчий родом з України і за національністю українець, лише, як з’ясувалось, не українець за духом.

— Ні, пане майоре, — відповів йому. — Мені зовсім не соромно розмовляти своєю рідною мовою. Це вам повинно бути соромно, що без причини ненавидите українців і їхню мову, хочете, щоб ми звертались до вас тільки російською. Ми могли б обійтись без перекладача, якщо б ви хотіли зрозуміти нас по-українськи. Але ви цього не зробили, а почали нам погрожувати.

Пані хотіла це все перекласти, та слідчий подав знак, що все зрозумів, і запитав: „Где работаете?».

— Поки що ніде, звільнили з роботи за перебудову, — відповів я.

Слідчий ніяк не міг второпати, як це мене звільнили з роботи за перебудову. Пояснюю: „Взяв я відпустку за власний рахунок, повіз у Москву підписи з вимогою реабілітувати Українську Греко-Католицьку Церкву. Коли повернувся з Москви, у райвиконкомі мені пригрозили, що вб’ють мене. А з роботи розрахували за нібито прогули. Працював я сторожем у кар’єрі“.

— Зачем вы приехали в Москву? Требуйте реабилитации вашей церкви у себя, в Києве, — „порадив» слідчий.

— У нас у Києві нема влади. Кажуть, як вирішить Москва, так і буде.

— Какие требования у вас на плакатах? — обірвав мене слідчий.

— Є різні. Наприклад, „Не зраджуй віри своїх батьків», „Поверніть храми, загарбані в 1946 році під час сталінського терору» або „Свободу Українській Греко-Католицькій Церкві». Цей плакат написаний українською, російською і англійською мовами. Та найкращий ось цей плакат, що у мене на фотографії. (Кажучи це, я дістав фото, на якому разом з нами стояли з плакатом москвичі — віруючі РПЦ. Їх КДБ змушувало нападати на нас, але вони були чесними християнами і стали біля нас з плакатом: „Мы, православные християне, за реабилитацию УГКЦ. Требуем, чтоб партийная номенклатура прекратила натравлять православных на католиков»). Оце, пане слідчий, маєте достеменний факт.

Слідчий був дуже невдоволений цим і поставив ще кілька запитань іншого характеру, зачитавши кілька параграфів кримінального кодексу, і закінчив словами: „Если вы хотите стоять с пикетом, то вы должны взять разрешение в райисполкоме того района Москвы, в котором вы хотите ставить пикетьі, а без разрешения нельзя». Майор наказав привести наступного, а я вийшов. Нас п’ятьох допитували більше двох годин. На закінчення викликали всіх до слідчого на спільну розмову. Нам усім зачитали сувору догану з попередженням і відпустили. Пані, яка перекладала, зацікавилася проблемами нашої Церкви. Ми розговорились. Виявилось, що слідчий родом з Харкова. Міг сказати, що українець, і якось порозумітися з нами, але яничарська гординя не дозволила. Знайшов перекладачку у Московському філологічному інституті. Ця пані теж українка, родом з Києва. Вона нас зрозуміла, а слідчий — ні. Та ми довели своєму землякові, що, добре володіючи російською мовою, принципово не будемо розмовляти нею примусово. От і довелось яничарові шукати перекладача, щоб порозумітися. Хто поважає свою рідну мову, повинен поважати свого співрозмовника, тим більше, коли розуміє його мову. Наша вимога до столиці російської імперії була цілком виправдана.

І чи не соромно усім жителям України, а особливо яничарам, які живуть в Україні, їдять український хліб, а розмовляти по-українськи не бажають?

Іван БОЙЧУК,

учасник шестимісячного

голодування у Москві.

 (З книги Василя Гука «Святиня крізь століття»).

На світлинах: Москва, 1989 р. Делегація до секретаря ЦК КПРС Горбачова у справі легалізації Української Греко-Каталицької Церкви (зліва направо): о. Ігор Возьняк, адміністратор Львівської Архиєпархії (нині — Владика); Єпископ Софрон Дмитерко (1917-2008); Єпископ Филимон Курчаба (1913-1995); Владика Павло Василик (1926-2004); о. Володимир Війтишин (тепер — Архієпископ Івано-Франківський), о. Григорій Сімкайло (1955-2012);

вимога віруючих за легалізацію УГКЦ (світлина Івана Бойчука).

Minecraft 2 sims 4 sex 5 GTA 5 online "Assassin's Creed" gta 5 Minecraft