7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Число 12 (1112) від 24 березня 2016


Сто років тому в Станиславівській єпархії було запроваджено новий Григоріянський церковний календар

25 березня минає 149-річчя з дня народження Блаженного Священномученика Григорія Хомишина, Єпископа Станиславівського, який понад сорок років невтомно розбудовував свою розлогу єпархію, ведучи Божий люд до світла Христової правди і до єдності в сім’ї католицьких народів Європи.

Владика Хомишин мав особливий дар від Бога: випереджувати свій час на кілька десятиліть, а то й на століття  вперед. Майже всі його починання та реформи в єпархії були новаторськими: і формація духовенства та монашества, і розвиток освіти, і парафіяльні місії, і харитативна діяльність, і запровадження нового календаря, і розвиток преси й видавництв, і українізація духовно-релігійного життя, і проект побудови Української Держави на засадах християнсько-католицької релігії.

Свято родини відбулося у м. Бурштин.  Його  організували сестри монастиря Воплоченого Слова. У святкуванні взяли участь близько 200 осіб з Івано-Франківщини, Тернопільщини та Львівщини, чимало священиків, а очолив свято Владика Гліб Лончина з єпархії Пресвятої Родини в м. Лондон (Англія).

Проведення такої масштабної акції стало можливим завдяки підтримці новообраного мера Бурштина п. Роксолани Джури, яка і раніше організовувала різноманітні заходи духовно-релігійного спрямування.

З настанням весни ми щороку втішаємося одним із найвеличніших християнських свят – Воскресінням Господнім. Книгарня «Нової Зорі» підготувала для своїх читачів та прихильників корисну й пізнавальну пропозицію. Всього за 60 гривень, тобто з 50-відсотковою знижкою, Ви можете придбати 10 книг, які стануть безцінними супутниками на Вашому шляху до Бога. Поштові витрати за пересилку складатимуть 15 грн.

Варто задуматися сьогодні над тим, що ж насправді нас руйнує, які перешкоди стоять у морально-релігійному чи суспільно-політичному плані перед нами, українцями – сучасними людьми ХХІ ст. Часто ми чуємо з проповідальниць слова: «Бог нас дуже любить», «Христос – милосердний», «Не бійтеся!». Але в часи війни, економічного занепаду, неспокою і нестабільності зазвичай не прислухаємося до цих висловів. Виходячи з храму Господнього, ми знову потрапляємо в реальний бездуховний світ, де панують закони хитрості, ненависті, заздрості й злоби, а тому закриваємося в собі і не знаходимо оптимізму для подальшого життя.

Після фундаментального розважання над буттям сучасної людини стає зрозумілим одне: страх – це корінь всякого зла в людині, страх – це недовіра до Всемилостивого Триєдиного Бога, страх – це першорушій для гордості. Перебуваючи в постійному страху, людина ХХІ століття шукає «маску», за якою прикриває свої комплекси, недоліки. Ховаючись під «вуаллю» гордості, егоїзму, ба навіть хворобливої безбожної самовпевненості, людина віддаляється від істинної Правди, Дороги і Життя – Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа (Ів. 14:6). Таким чином, віддаляючись від ортодоксального вчення святої Вселенської Католицької Церкви, сучасна людина шукає розраду в різних єретичних вченнях, які так потужно сьогодні «проповідують» через «YouTube» чи інші популярні відеохостинги псевдознавці людської душі, горе-психологи, калічачи і морально вбиваючи Христове стадо.

День 20 березня 2016 року надовго закарбується у дитячих серцях учасників парафіяльної дитячої спільноти «На крилах віри», що діє при церкві Покрови Пресвятої Богородиці села Велика Тур’я.

Саме цього дня відбулась катехизаційно-пізнавальна поїздка до с. Страдч, що на Яворівщині. (Село відоме древньою печерною лаврою, чудотворними іконами Матері Божої, місцем поховання одразу двох новопроголошених блаженних мучеників, Хресною Дорогою та славною історією). Організували духовну подорож настоятель церкви о.Микола Фреїшин та керівник спільноти – їмость Ірина.

Спільно помолившись на Святій Літургії, учасники спільноти в дорозі також не марнували час –  молились, розповідали цікаві біблійні історії, співали страсні пісні про Ісуса.

З 18 по 20 березня на парафіях сіл Іванівка та Ясеновець Перегінського деканату (парох о. Олексій Андрусів) тривали  Великопосні місії... Духовні науки проводив о.  Іван-Павло Сеньків з монастиря  св. Апостола Андрія разом із братом Йосифом. П’ятеро священиків деканату допомагали отцю-пароху сповідати вірних.

Реколектант під час науки особливу увагу звертав на правдиве  значення посту. Розповідав, що часто люди постять, щоб гарно виглядати, але піст - то не дієта. Також акцентував на молитві за навернення Росії, про що 100 років тому наголошувала Богородиця при об’явленні у Фатімі. Відвідав учнів та вчителів двох шкіл, де відбулась духовна розмова. Діти ставили запитання, які їх цікавили, ділилися знаннями з уроків релігії, які проводить о. Олексій. Директор школи Люба Чепіль та вчителі сприяють тому, щоб двічі на тиждень учні вивчали Слово Боже. Цю справу підтримують батьки дітей, бо усвідомлюють, як сьогодні манить до себе жорстокий світ. Тому без знання Біблії важко вижити.

21 березня людство відзначило Всесвітній день людей із Синдромом Дауна.

Володимир і Леся Лазари з Івано-Франківська виховують двох хлопчиків: Святославчику виповнився рочок, а  «сонячній дитині» Богданчику – п’ять. Про те, що в родині з’явиться дитина із синдромом Дауна, лікарі попереджали юну матір з 25 тижня вагітності. Вони ж і пропонували їй зробити аборт. Проте мужня жінка при підтримці чоловіка та всієї родини не вчинила цей тяжкий гріх і зараз їхня родина – найщасливіша. Стільки любові, скільки вони отримують від Богданчика, не можна замінити жодними матеріальними благами. Родина пишається своїми дітьми і радять усім батькам приймати «сонячних дітей», бо вони – Господній дарунок.

Їхня історія бере початок з 2010 року, коли Володимир та Леся одружились, а за кілька місяців довідались, що очікують первістка. Життя для жінки здавалось казкою: красиве весілля, улюблений чоловік, така бажана вагітність, міцне здоров’я, багато усмішок та щастя. Вагітність протікала нормально. Як і в багатьох жінок, були запаморочення, нудота, понижений тиск. Молода дружина ходила на високих підборах з гордо піднятою головою. На 12-у тижні вагітності стала на облік в жіночій консультації, вчасно проходила обстеження, здавала аналізи, відвідувала акушера. Перші ультразвукові дослідження показали, що з майбутньою породілею та її малюком усе гаразд. Леся раділа всьому почутому, а ввечері переповідала чоловікові: «Складка на шиї, носова перегородка, фаланги пальців у нормі. Розумових та фізичних відхилень немає».

«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, той зневажає сам себе»

Олесь Гончар

Краса, чистота мови від зайвих слів, словосполучень, є дзеркалом нашої грамотності, освіченості, нашої культури. Ми, українці – маркер нації, тож підтримаймо словниковий запас рідної української мови.

Хто ж дозволив так нахабно ввести у словникових запас української мови спонукальне слово «ну», яке в XIV-XV століттях використовували погоничі для волів: «Ну, круторогі….»? А тепер, у ХХI столітті ми так зневажливо ставимося до оточуючих, які слухають поважних журналістів, вчених, посадовців, працівників радіо, телебачення, які не починають мовлення, доки не застосують «ну» на початку речення, чи двічі або й тричі в середині речення, і ніхто не задумується, як принижує сам себе, а також своїх слухачів. Ми принижуємо себе, не розвиваючи теми, яку обговорюємо, обриваючи думки тим «ну». «Хай скаже, ну…»; «хай вирішить, ну…»; хай спробує, ну…». І все, обірвалося, не вирішилося, бо спотворилося непотрібним «ну».

(Листи до воїнів, які захищають незалежність України, написані учнями Пшеничниківського навчально-виховного комплексу Тисменицького району).

 

Дорогий солдате! Я знаю, Тобі зараз дуже важко, тому хочу підтримати у цей складний час. Вдячна, що Ти захищаєш мій спокій, а я собі навчаюсь, проводжу корисно час. Я впевнена, що кілька років тому Ти і не думав про таке життя. Уявляю, як важко залишити свою сім’ю та їхати в невідомість, не знаючи, що може завтра статися.

 Але я вірю, що Україна стане вільною, злий ворог покине нашу землю. Хочу побажати Тобі міцного здоров’я, нехай оминають хвороби. Бажаю Тобі скоріше повернутися до матері, дружини чи коханої дівчини, які, напевно, виплакали немало сліз. Головне – не розчаровуйся і знай, що Тебе підтримують усі українці. Ти назавжди залишишся у наших серцях. Скоріше повертайся додому. Слава Україні! Героям слава!                                                                                

Світлана ЛАШЕНЮК,

учениця 9 класу.

Читаючи статтю «Чому проповідь нецікава?» («Нова Зоря», 2016, №7), я був вражений щирістю слів авторки. Справді, а чому досвідченому священикові, особі вищого церковного сану (єпископові, митрополитові, патріархові) не поділитися з рядовими практикуючими християнами своїм власним, особистим досвідом з питання піднесення своєї духовності, християнської досконалості. Це було б повчально для всіх.

Хотів би як практикуючий християнин поділитися з авторкою статті та й загалом з усіма читачами своїм дуже скромним релігійним досвідом з даного питання.

У середині XVI ст. рогатинські митці-дереворізці виготовили для місцевої дерев’яної церкви Святого Духа справжній шедевр – іконостас, який став на багато століть дороговказом для спорудження подібних творів мистецтва в українських храмах Галичини. Але минали століття, традиції вишуканої декоративної різьби почали губитися в пам’яті сакрального мистецького середовища. Аж на початку ХХ ст. Господь подарував Україні такого мистця, який запропонував оригінальні художні моделі найдовершеніших церковних іконостасів. Таку ношу взяв на себе молодий, тоді ще нікому невідомий різьбяр Андрій Коверко.

Андрій Йосипович Коверко народився 28 серпня 1893 р. в селі Острів (тепер Кам’янко-Бузького району Львівської області). Після закінчення початкової сільської школи, навчався у Коломийській художньо-промисловій школі за фахом різьбяра по дереву. У період Першої світової війни разом з братами Миколою і Семеном брав участь у Визвольних змаганнях українців 1914-1920 рр. Гіркота поразки не позначилась на його життєвих орієнтирах, упродовж 1920-1924 рр. юнак продовжує навчання у Мистецькій школі Олекси Новаківського. Митрополит Андрей Шептицький дуже високо оцінив мистецький хист Андрія Коверка. Очевидно, що вже тоді, у ньому було розпізнано здібності найкращого українського різьбяра, бо очолюваній ним мистецькій артілі було доручено виконання грандіозного замовлення - різьблення вівтаря й іконостаса для каплиці Святого Духа Греко-Католицької духовної семінарії у Львові (1926-1927 рр.). Масштабний комплекс мистецьких робіт присвячувався визначній події - відкриттю у Львові Богословської Академії. Посвячення іконостасу особисто  главою УГКЦ митрополитом А. Шептицьким, яке відбулося 13 грудня 1927 р., робило твір мистецтва А. Коверка особливо значущим в очах української громадськості та усіх віруючих християн.

Прочитавши оповідання Олега Павліва (видавництво «Нова Зоря» Івано-Франківськ, 2015), я довго роздумувала над життям України напередодні Другої світової війни… Відчутно, що молодий автор виношував у своєму серці не власне переживання (бо його тоді ще й не було), а - кількох поколінь наших предків, які жили на своїй землі невільниками. Вчитуючись у твір, розумієш, що  автор, наш сучасник, не раз слухав зболені оповіді своєї бабусі, яка звідала на собі  ті скорботні часи.

«Страчене кохання» - це, без сумніву, тема для великого роману… І дай, Боже, Олегові   творчого натхнення, бо саме його талант, на моє переконання, найкраще втілить себе в цьому жанрі.

16 березня минуло 40 днів, як відійшов у вічність знаний на Прикарпатті поет, член спілок письменників і журналістів України, багаторічний очільник Долинської  «Просвіти»  Василь Олійник.

Він народився на Калущині, у приміському селі Сівка-Калуська, землі якого стали полігоном чи не найбільшого в Україні хімічного комбінату, до спорудження якого доклався і Василь у пору своєї юності. І не лише працею фізичною, а й першими газетними матеріалами, які залюбки друкував «Калуський хімік», очолюваний незабутнім Миколою Криворучком. А також першими поетичними спробами, які припадали до душі не лише слухачам літературної студії при «Зорі Прикарпаття», яку провадив талановитий педагог і літератор Йосип Попадюк, а й численним читачам часопису.

У Богородчанах відкрито музей історії УГКЦ

Письменник і краєзнавець Василь Бабій ще кілька років тому висунув ідею створити в Богородчанах музей історії Церкви. Задум хороший та й підстави для цього були вагомі, адже на нинішній вулиці М. Грушевського знаходиться приміщення колишньої літньої резиденції Станиславівського єпископа Григорія Хомишина.

Зважаючи на близькість Богородчан до Станиславова (Івано-Франківська), саме у нашому містечку приблизно у 1925-1927 рр. була збудована резиденція. Єпископ Г. Хомишин чимало часу проводив у ній, тут писав свої пастирські послання та богословські праці, а також служив Літургії у місцевій церкві. Тобто владика був повсякчас у курсі справ греко-католицької громади в Богородчанах.

В часі трирічного прилюдного навчання Господь наш Ісус Христос об’явив нам усе те, що нам потрібно виконати у своєму земному житті, аби  осягнути Царство Небесне.

У ці дні святої чотиридесятниці ми, діти Божі, прямуючи за Христом на гору Голготу та роздумуючи про Його Страсті, покликані зрозуміти мету приходу Спасителя у цей світ – долину сліз, щоб засвідчити Йому свою любов і відданість. Мета Ісуса полягає в тому, аби знищити смерть, як наслідок непослуху наших прародичів своєму Творцеві в раю. Мета Ісуса полягає в тому, аби через свою хресну Жертву на Голготі повернути нас, грішних і блудних дітей, знову в обійми люблячого і всепрощаючого Бога Отця.

7-11 березня 2016 року сестри Служебниці Єроніма Вовчак,  Людмила Панасюк і  Миколая Турянська з Надвірної брали участь у семінарі-тренінзі на тему: «Попередити посттравматичний стресовий розлад в Україні», який проходив у приміщенні Львівської Духовної Семінарії Св. Духа. Ініціатором і організатором цього заходу була Координаційна рада з питань душпастирства у кризових ситуаціях Патріаршої Курії УГКЦ, яку очолює Владика Богдан Манишин, Єпископ-помічник Стрийської Єпархії УГКЦ.

У семінарі взяли участь більше 230 осіб з різних регіонів України: психологи, військові капелани, священики, богопосвячені особи, волонтери і миряни, які готові надавати допомогу категоріям осіб, що страждають внаслідок воєнних дій на Сході України.