7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Найпершою моєю реакцією на дане питання був бунт на слово «втеча». Та поспілкувавшись сьогодні із жінками-заробітчанками, подумала, що можна сказати і так. Та тільки втеча із відчаю. Як могла пояснити мати в 2000-му році 7-річному синові, що просив кусочок хліба, лягаючи спати напівголодний, що уже півроку не дають зарплати і нема за що купити хліба.

«Чого ж ти не сказав раніше, синочку. я була б десь позичила», – краялося болем материнське серце. Люди добрі, дитина не цукерку просила, а хліба. У ХХ столітті на райських благодатних землях, у житниці Європи дитина просить кусочок хліба. Новітній 33-й?

І не думайте, що це «журналістські витребеньки» – це факти реальні, тисячі, сотні тисяч фактів. То ж яка мати погодиться на приниження своїх дітей голодом і бідністю? Покажіть мені її. Навіть у тваринному світі самка-матір віддає кращий кусок дитинчаті. А ми ж люди!

Тепер на відстані 15-20 років уже трохи призабулося (та ще й допомагають забути) чому і з якої біди виїзжджали люди за кордон.

Мігрантство – це самопожертва? Так, це напівсвідома самопожертва. Матері не думали двічі. Кидалися куди могли, щоб продати свої працьовиті руки в обмін на кусок хліба для дітей і краще майбутнє. Що в цьому поганого? Осанна таким Матерям! Вони не йшли під Верховну Раду просити хліба дітям — вони поіхали заробити. Не врахувавши, на жаль, увесь трагізм ситуації і її жахливі наслідки. Ніхто із нас не був готовий до такого випробування. Ми уявляли собі сезонний заробіток, як колись їздили в Польщу збирати трускавки чи яблука. Поїхав, заробив трохи грошей і приїхав назад. А тут виявилось зовсім не так. Тут претендують не тільки на твої руки – претендують на твій внутрішній світ, на твоє «Я». Ти маєш переодягнутися в їхній одяг, жити їхніми інтересами і їхніми проблемами, ти маєш належати сім’ї, де працюєш до останку, інакше ніде довго не затримаєшся. Ми не уявляли як дорого доведеться за все заплатити – своєю волею, своїми понівеченими долями, психічними хворобами, а в багатьох випадках навіть життям. Багато працедавців одержують просто таки садистське задоволення, принижуючи заробітчан. Під отим пресом зверхності, моральної праці, ностальгіі – ламаються люди. Люди, які під впливом усього пережитого втрачають спротив до боротьби, пливуть за течією і уже нічого не хочуть міняти. Не судімо їх. Не вони винуваті в цьому, не вони. Хто ситий, фальшивий і безвідповідальний вигнав мільйони людей із рідної землі і зараз всіма силами тримає їх подалі від домівки, рахуючи мільйони зароблених їхньою гіркою працею грошей? Хіба не його вина в тому? Хто і зараз робить все, щоб українці на заробітках тільки б і заробляли не для себе, забезпечуючи собі безбідну старість, котру, повірте, заслужили після всіх митарств, а знову ж для дітей. Бо вдома в рідній краіні сім’я інакше не виживе?

Ми поїхали, бо іншого виходу не бачили. Нас кинули у вир, вибачте, як сліпих кошенят, і той вир крутив нами, як хотів. Але я – мати, я відповідальна перед Богом і людьми за своїх дітей. Ця жертва для них болюча? Так. Але будь-яка жертва означає віддати частинку себе.

Ольга Струтинська.

Італія.

 

Заробітчанська хвиля - Число 18 (926) від 26 квітня 2012