7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Число 35 (992) від 19 вересня 2013


Сорок п’ять років тому, 23 вересня 1968-го, перестало битися серце Святого Отця Піо з П’єтрельчини - великого Священика сучасності

 

Він народився, жив і відійшов у вічність в глухій південно-італійській провінції, з юних літ всеціло посвятивши своє серце служінню Богові, Церкві і людям. 20 вересня 1918 року Отець Піо отримав дар стигматів на руках, ногах і підребер’ї. Це незвичайне явище привернуло увагу великих мас людей не лише в Італії, але й за кордоном.

Ми вже повідомляли, що впродовж 5, 6 і 7 вересня на Закарпатті тривали поминальні урочистості, приурочені 10-тим роковинам переходу у вічність Слуги Божого, Ісповідника віри Владики Івана Маргітича. Впродовж сорока років, з 1949-го по 1989-ий, він безстрашно свідчив Христа Розп’ятого та Воскреслого на своїй рідній Срібній Землі і в таборах ГУЛАГу, утверджуючи вірників у правдивій католицькій вірі. Одному Господу Богу відомо, скільки тисяч кілометрів - переважно у нічний час, під снігом і дощем - він пройшов пішки, подолав велосипедом, щоб звершити Таїнства Євхаристії, Покаяння, Хрещення і Подружжя. Немає, мабуть, на Закарпатті дороги, немає села чи міста, вулицями яких не ступали б його хворі, але невтомні ноги, несучи віру зневіреним, надію безнадійним, любов - спраглим любові Бога. А від початку 1990-х років, коли Греко-Католицька Церква була легалізована, він проїхав авто- і мототранспортом понад 5 млн (!) кілометрів, не залишивши без уваги жодну людську душу, яка потребувала Господнього порятунку з неволі гріха. Якби не подиву гідне подвижництво Владики Маргітича, є великий сумнів, чи Мукачівська єпархія змогла б взагалі відродитися і досягти того розвою, який вона переживає у нинішні дні. Тому чисельні вдячні вірники і духовенство ще за життя величали його Народним Єпископом, і ця пам’ять про Владику-Ісповідника щораз ясніше пломеніє в тисячах і тисячах сердець, які випрошують у Бога через його заступництво потрібні ласки і благодаті.

(4 лютого 1921, с. Боржавське, Закарпаття —

† 7 вересня 2003, с. Пилипець)

«Проти єдности Церкви не може бути жодних поважних аргументів». Єпископ Іван Маргітич

 

Біографічна довідка

 

Народився 4-го лютого 1921 р. в родині Антона Маргітича та Терезії Костак у с. Велика Чингава (у 1946 р. перейменовано в с. Боржавське) Виноградівського району. Здобув початкову освіту в рідному селі, в 1932 р. продовжив навчання у Севлюшській (Виноградівській) горожанській школі. Під час навчання в Хустській реальній гімназії долучився до Пласту. Навчаючись у Хусті, проживав у гуртожитку гімназії, яким опікувався професор релігії о. Дмитро Попович, а вихователем був о. Севастіян Сабол — відомий український поет Зореслав. В 1941 році закінчив її на „відмінно” і поступив на навчання до Ужгородської духовної семінарії.

учасників Вечора пам’яті

Преосвященного Владики

Івана Маргітича у м. Рахові

5 вересня 2013 року

 

Блаженної пам’яті Владика Іван Маргітич усе своє свідоме життя віддав служінню рідній Церкві й Україні. Добро Христової церкви і народу – ці два святі поняття стали сенсом його життя.

Владика відійшов по вічну нагороду в опінії святості під час освячення престолу в храмі села Пилипець Міжгірського району. «Народний владика» – такий високий титул присвоїли йому вірники краю ще за життя, і такою незмінною повагою його вшановують і досі.

Народному Єпископу Івану Маргітичу

О, снайпере, ти в серце точно мітиш.

Ти мітиш точно, снайпере, коли

любив, хрестив

Карпатську Русь Маргітич.

Тоді був Сталін.

Ми вже не були.

Перед початком Великого Посту у мене почала боліти ліва нога. Спочатку це була невеличка рана, в яку, мабуть, потрапила інфекція, що призвело до великих проблем: нога опухла, почервоніла і покрилася виразками. Все виглядало так, що без серйозного лікування в стаціонарі не обійдеться. Але дві речі ще стримували мене від цього: на той час була важлива праця та й не надто люблю ходити до лікарів. Тому з великою вірою і надією на оздоровлення почав просити допомоги у св. о. Миколая Мирлікійського Чудотворця.

У Книзі Буття читаємо, що патріярх Яків утікав від свого брата Ісава, бо той хотів його вбити. Втомлений довгою дорогою, Яків увечері заснув твердим сном і мав дивне видіння: Висока драбина спиралася об землю, а вершком сягала неба. Господні ангели ступали по ній вгору і сходили вниз. Яків почув голос Божий, що промовляв до нього. Прокинувшись зі сну, він сказав: «Направду, Господь є на цьому місці, а я не знав» (Бут. 28, 16). Бог Творець є всюди, на кожному місці, Він наповняє вселенну, але дуже часто люди про це забувають. Хто пам’ятає, що Бог є Всюдисущий, той живе праведно. В цій науці призадумаймося над тою правдою, що Бог є всюди.

 

(про релігійні погляди Каменяра)

Геній – носій інтелекту багатьох віків і цілого світу. Тому він живе ради інших (Шопенгауер).

(Закінчення. Початок

у ч. 33 за 5 вересня)

Із спогадів дочки Анни дізнаємося і важливі деталі про відправлення панахиди на могилі Франка в річницю його смерті: «У мене з’явилось бажання, щоб ніхто інший, а митрополит відправив панахиду по татові і з тим бажанням я пішла до нього. Мене стрінув о. Михайло Цегельський у скромно влаштованій вітальній кімнаті. Почувши, з чим я прийшла, він заявив мені: це річ немислима – тато вмер без Бога1, і митрополит, напевно, відмовиться. На ці його слова з сусідньої кімнати вийшов сам митрополит і, звертаючись до о. Цегельського, заявив: «Ви помиляєтесь, отче, - тим більше за таких людей ми повинні молитися». Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася в католицькім костелі. Церква була вщерть виповнена народом. По панахиді митрополит промовив, згадуючи тата в словах піднесених і зворушливих» (там само, с. 98-100).

У с. Сокіл Галицького району пройшли Місії тверезості, які провів о. Руслан П’яста, голова руху «За тверезість життя» Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ. Місіонер прибув до місцевої громади на запрошення пароха о. Володимира Духовича.

Митрополит Володимир Війтишин відвідав Музей родинних професій п. Романа Фабрики з нагоди 8-річчя від дня його відкриття. У присутності представників міської і обласної влади та чисельного товариства журналістів Владика склав слова подяки, вручивши грамоту п. Роману за ревну і добросовісну працю у збереженні та переданні родинних традицій наступним поколінням. „…Нехай Господь благословить вашу працю у переданні родинних традицій наступним поколінням», — сказав Митрополит Володимир.

Під таким гаслом відбулися реколекції вчителів основ християнської етики, реколектантом яких був о.Йосафат Фітель ЧСВВ, ігумен монастиря «Царя Христа» в м. Івано-Франківську.


Науки о. Йосафата глибоко запали у серця кожного учасника, тому що були насичені цитатами Святого Писання, пронизані пережитими прикладами, які ми деколи навіть не зауважуємо, а вони є такими важливими. Отець Йосафат дав нам нагоду поглянути на себе зі сторони на прикладі про Марту і Марію, як ми клопочемося щоденно, забуваючи основне — любов і прославу Бога. Слухаючи науки о. Йосафата, ми відчували, як ця людина глибоко розуміє і знає Бога, як живе Ним. Як своїм поглядом, вчинками, життям засвідчує, що Господь є серед нас, Він промовляє до нас саме через таких Богопосвячених людей. 

Отець Тарас Гайванюк народився у нашому селі в сім’ї сільських вчителів. Серед учнів школи вирізнявся своєю вихованістю, второпністю, мудрістю, любов’ю до Бога. Ще з молодших класів почав прислуговувати у церквах Середнього Майдану та Глинки. Напевне, саме тоді і відчув поклик стати священиком, адже скоро по закінченні школи (2005 р.) вступив у Теологічну академію м. Івано-Франківська. Але Господні путі незвідані, тож у 2007 р. ректорат спрямовує його на навчання у м. Еворо (Португалія). Після закінчення студій у 2012 р. перед молодим семінаристом постає питання вибору праці. І він вирішує стати священиком-целібатом, щоб служити Богові і Його Церкві.

Скинь взуття з твоїх ніг:

 місце бо, що на ньому стоїш-

земля свята. ( Вих. 3:5)

Зупинись, перехожий, і схили голову свою, бо направду земля, на яку ти ступив – земля свята. В середині ХІ ст. в піщаній горі руками наших пращурів створено великий печерний монастир, що був у числі перших на українських землях. Проіснував він усього два століття і у 1242 році разом із селом знищений татаро-монгольськими загарбниками хана Батия. З тих пір від слів «страта», «страдати» й походить назва села СТРАДЧ.

90 років тому, 16 вересня 1923 р., в монастирі Матері Божої Неустанноі Помочі в с. Збоїска, біля Львова, єромонах Миколай Чарнецький склав вічні обіти в Згромадженні Найсвятішого Ізбавителя, — розповідає архіварій ЧНІ в Україні о. Руслан Піх.

Сьогодні приміщення, де був колись монастир редемптористів на Збоїщах, вже втрачене. Після ліквідації монастиря у 40-х рр. ХХ ст., окупаційна комуністична влада передавала їх під різні цілі.

Коли монахи на поч. 90-х почали ставити питання про повернення їм цих приміщень, тут діяв науково-дослідний інститут. Тривала (понад десятиліття) переписка з органами влади нічого не дала. Більше того, приміщення, де вже ніхто не займався ні дослідами, ні наукою, почали розпродуватися.

31 серпня ц. р. минуло 10 років з часу освячення храму Вознесіння Господнього УГКЦ у Брошневі-Осаді 

«Офіруєш на храм – будуєш на віки», — є така народна мудрість. І направду, навіть у найменшому селі нині є церкви та каплички – ті Божі місця, до яких відчуває потяг душа віруючої людини. Бо тут знаходить спокій і невимовну благодать кожен стражденний і спраглий Господньої допомоги й опіки. Адже Бог – це любов, Бог – це краса, мир і спокій.

…Так склалося, що порівняно з іншими навколишніми селами молоде селище Брошнів-Осада не мало своєї церкви. Тому місцевим жителям доводилося ходити на Богослужіння переважно до сіл Брошнева та Крехович. І аж у період так званої Горбачовської відлиги, коли люди відчули моральне полегшення і почали по-іншому дивитися на світ, настав період відродження духовності. Прийшло воно й до Брошнева-Осади.