7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Число 6 (1059) від 19 лютого 2015


З Послання Папи Франциска на Великий Піст 2015 р. Б.

«Чотиридесятниця – це період оновлення для Церкви, спільнот та окремих вірних», – пригадує Папа Франциск на початку свого послання з нагоди Великого Посту 2015, темою якого став заклик з Послання святого Якова «Скріпіть ваші серця» (Як 5,8), і яке присвячене викликові «глобалізації байдужості».

Святіший Отець пригадує, що Бог цікавиться кожним із нас, «Його любов не дає Йому бути байдужим до того, що з нами діється». З нами, натомість, стається так, що «коли нам добре і почуваємося зручно», то забуваємо про ближніх, нас не цікавлять їхні проблеми і страждання. «Це егоїстичне наставлення байдужості, – пише він, – сьогодні набрало світового виміру настільки, що можемо говорити про глобалізацію байдужості». А це становить виклик, з яким християни не можуть не рахуватися. Зрештою, «байдужість щодо ближнього і щодо Бога є дійсною спокусою» і для християн.

Наступник святого Петра наголошує на тому, що світ не байдужий Богові, Він любить світ настільки, що посилає Свого Сина для спасіння кожної людини. А Церква є «немовби рукою», яка тримає прочиненими «двері між Богом і людиною», в той час як світ «схиляється до того, щоб закритися у собі». А тому, що ця рука ніколи не повинна втомлюватися, «Божий люд потребує оновлення, щоби не стати байдужим і не закриватися у собі». Папа пропонує три уривки зі Святого Письма, щоби призадуматися над цим оновленням.

Звернення представників християнських Церков до мешканців Прикарпаття

 

Слава Ісусу Христу, дорогі брати і сестри!

У ці нелегкі дні для нашої країни, коли ворог загрожує нашій незалежності, коли зранена держава намагається піднятися з колін, ми, представники християнських Церков, звертаємося до Вас із спільним зверненням відносно подальшого життя та існування нашої держави.

У важкий час, коли на східні терени України входять полчища іноземних окупаційних військ, коли Українська держава в небезпеці, ми не можемо стояти осторонь трагедії і бід всього українського народу.

Звертаємося до кожного з Вас також не стояти осторонь, але своєю молитвою, постом та працею допомогти у цій складній ситуації, особливо в опіці над пораненими та біженцями, допомозі військовим та розбудові Української держави.

УГКЦ готується до великої події — Патріаршого Собору, який відбудеться 25-27 серпня 2015 року в Івано-Франківську. Про історію, становлення та підготовку до нього розмовляємо з ректором Івано-Франківської Духовної семінарії, синкелом у справах духовенства Івано-Франківської Архієпархії о. Олегом Каськівим, який вважає, що Івано-Франківщина отримала унікальний шанс, якого до цього ніколи не мала,  і не відомо, чи  буде мати. Адже приймати делегатів всієї української діаспори світу є досить почесно та відповідально!

- Отче Олеже, багатьом нашим читачам усе ж варто пояснити значення слів «Патріарший Собор»?

- Патріарший Собор (лат. Conventus patriarchalis) – найвищий дорадчий орган патріаршої Церкви, який складається з представників усіх станів та верств її вірних. Скликається Патріархом, коли у цьому є потреба, для обговорення актуальних питань життя і діяльності патріаршої Церкви і несе допомогу своїми порадами Церкві, а зокрема Синодові Єпископів.

- Хто в ньому братиме участь?

- На Патріарший Собор силою права повинні бути скликані та запрошені такі особи: єпархіальні єпископи, місцеві ієрархи, а саме: екзархи, апостольські адміністратори, ті, хто управляє перешкодженим престолом, протосинкел і синкел, титулярні єпископи Патріаршої Церкви, генеральні настоятелі інститутів посвяченого життя, настоятелі монастирів свого права, ректори католицьких і церковних університетів в межах територіальних кордонів патріаршої Церкви, декани факультетів богослов’я і канонічного права в межах територіальних кордонів патріаршої Церкви, ректори вищих семінарій.

5 лютого оприлюднене Звернення Глави УГКЦ до священиків про служіння в умовах війни. Як наголошує Блаженніший Святослав, довіра до Церкви в суспільстві залишається найвищою. А це означає, що люди очікують від духовного проводу орієнтирів у цей складний час.

Патріарх Святослав виокремив кілька проблем, на які потрібно спрямувати зусилля сьогоднішнього душпастирства.

 

Інформаційна війна

та протидія їй

Як наголошує у зверненні Глава УГКЦ, Церква може запропонувати деякі рецепти використання ЗМІ, які наводимо нижче:

- Інформація – це потужна зброя, яка вбиває легковірів, тому ставлення до неї має бути дуже обережним. Надмірна кількість інформації, особливо негативної, є однією з головних причин апатії, розчарування і паніки.

ПИТАННЯ: У катехизмі серед чеснот для душі є така: «терпляче переносити образи». Чи повинен християнин завжди терпіти і не реагувати? Що говорить учительство Церкви на цю тему?

ВІДПОВІДЬ: Терпіння, як вчить святий Августин, - це «готовність переносити тягарі зі спокійною душею», тобто не бентежачись і не впадаючи в смуток. Терпіння «не дозволяє залишати в збентеженій душі ті речі, завдяки яким ми досягаємо ще більших благ».

Багато хто задає собі справедливе питання: чи завжди потрібно терпіти зло? Тут потрібно провести відмінність між схильністю душі і необхідністю звершення справедливості, яке, як говорив блаженний Павло VI, є мінімальною формою любові. У зв’язку з цим можна також згадати енцикліку папи Пія XI Divini Redemptoris (проти комуністичного атеїзму): «Ніколи милосердя  не стане милосердям справжнім, якщо воно не буде приймати до постійної уваги справедливість (...). Працівник не повинен отримувати у вигляді милостині те, що належить йому по справедливості. І нехай ніхто не намагається необтяжливими пожертвами на благодійність позбутися більших обов’язків, що пропонуються обов’язком справедливості» (49).

Вороги, що повстали й борються проти мене й хочуть погубити мене; що думають погане про мене й обмовляють мене, перешкоджають мені бути щасливим, й безсоромно хочуть погубити мене! Але ти, Господе Боже мій, охоронив мене від сітей їхніх, ніколи не посоромлюся надії на тебе. Боже найсвятіший, що завжди був добродітелем на цьому світі, й маючи багато ворогів, не погубив їх, а пробачив їм та щиро молився за них. Так, Господи мій, єдине моє пристанище, єдиний заступнику мій, покірно молюся тобі: сохрани мене від поганих ворогів моїх, як вберіг праведного Іова від підступів диявола, як вберіг Давида від Савулового гніву, так вбережи, охорони мене від тих, що на мене нападають; та не погуби їх, всесильний Боже, а просвіти їхній розум та очі їхні, бо не відають, що роблять. Амінь.

Це стосується проповідей священиків під час Літургії: святкової чи просто недільної.

Можливо, я помиляюся, але свою точку зору мушу висловити. А викликана вона реакцією на занадто довгі (як на мою думку) проповіді окремих наших отців. Це коли їхнє казання триває від 15 і аж до 25 хвилин. Наскільки нині відомо, була порада Папи про 8-10-хвилинну (чи до 8-и хвилин?) проповідь. Але не для всіх священиків пропозиція Папи є керівництвом до дії.

Отець Роман Кострабій – військовий капелан, який упродовж чотирьох місяців перебував у зоні воєнних дій, а саме в м. Сватове Луганської області. Там служив у військово-медичному шпиталі. Кілька разів їздив до м. Старобільськ на екуменічну молитву. Спільно з православними та протестантами  молився Акафіст за мир.

Районний центр Сватове – це Слобожанщина, в ньому проживає 18 тисяч мешканців, це — нащадки козаків. Місцеві люди не захотіли перейти на бік заколотників, тому дочекались української армії. Люди самі створили самооборону і не впустили в місто терористів. Більшість мешканців розмовляють українською мовою. Край — сільськогосподарський, вирощують пше­ницю та інші зернові.

– Ми звикли, що Луганщина – проросійська, а тут – діти читають вірші Шевченка, освітяни Сватового організовують для військових вечорниці з варениками, узваром, —  розпочинає свою розповідь о. Роман. — На той час, коли я був там, з вересня по січень, там перебувало шість тисяч військових. Вони ремонтували техніку, готували до вильотів медичні вертольоти.

На 80-літню життєву висоту вивели стезі земного буття відомого в нашому краї і відданого справі служіння Богові священика Василя Керницького. Отець Василь Керницький народився 3 січня 1935 року в Гузієві Долинського району в хліборобській сім’ї. Григорій та Ганна Керницькі своїх шестеро дітей виховували в релігійному дусі, в родині панував культ Гошівської Матері Божої. Батьки часто водили дітей на Ясну Гору, а малий Василь, мріючи стати священиком, пройшов певну підготовку в монастирі.

Закінчивши середню школу, хлопець почав таємно готуватися до священицького стану. Маю­чи гарний голос і добрий слух, вивчав дяківський спів, і в цьому йому допомагали о. Йосафат Лесів з Церківни, монах о. Ключик, о. Єронім Тимчук та інші. Запідозривши Василя у зв’язках із катакомбною УГКЦ, органи КДБ почали стежити за ним, неодноразово викликали на співбесі­ди, пропонували співпрацю, але це не допомагало, тож вони вдавалися до погроз і залякування, проводили обшуки, під час яких забирали релігійну літературу, накладали штрафи і т. д. Та не могли залякати ревного віруючого християнина, який продовжував навчатися в підпільній Ду­ховній семінарії. Заняття проходили в різних місцях таємно. Семінаристів навчали отці Василіяни Янтух, Ключик, Софрон Дмитерко та інші священики катакомбної УГКЦ.

17 лютого 1915 року

(100 років тому) народився Василь Шиптур — засновник Заслуженої самодіяльної народної хорової капели України села Радча Тисменицького району, завідувач Будинком культури с. Радча, дяк, самоук-скрипаль, незмінний керівник драмгуртка, поет, композитор.

 

Василь Шиптур, син Івана, народився у час Першої світової війни. Його батько саме у 1915 році пішов на фронт і не повернувся. Василь закінчив 6 класів Радчанської школи, у цей час самотужки вчиться грати на скрипці і завдяки абсолютному слуху швидко опановує цим інструментом. У 1936 році закінчує дяківську школу в м. Станіславі, керівником якої був Іван Довірак - головний дяк катедри. У цьому ж році Василь Шиптур згуртував чоловіків-співаків, щоб, колядуючи, зібрали гроші на читальню. З цих же співаків наступного року створив хор, який пізніше прославить село Радча на цілу Україну. У 1941 р. хор брав участь у республіканському огляді художньої самодіяльності, виборов право виступати у Москві на ВДНГ, але почалася війна. У буремному 1942 році з 450 хорів Галичини, Лемківщини і Посяння було відібрано 26 колективів для відзначення у Львові сотих роковин від дня народження Миколи Лисенка. Серед них був і чоловічий хор з с. Радча.

Через часопис «Нова Зоря» щиро дякую Матері Божій – Цариці Вервиці, що прославилася в італійському місті Помпеї, за вислухані прохання.

Вже у двох випадках, здавалось, цілком безнадійних, відмовляючи Помпейську безвідмовну дев’ятницю, отримала позитивний результат. Враховуючи важкі випробування, що з Божого допуску впали на наш багатостраждальний український народ, коли кожного дня відходять у вічність молоді хлопці, доречним було б молитися Помпейську безвідмовну дев’ятницю за наших синів-воїнів, щоб повернулися здоровими додому, за перемогу над злом і торжество правди та справедливості.

п. Марія.

м. Івано-Франківськ.

Помпейська

безвідмовна дев’ятниця

 

Найсвятіша Діва Марія Помпейська декілька років навчала своїх почитателів, що повинні робити, щоб отримати ласки, про які просять. Відомим є факт з’яви Пресвятої Богородиці невиліковно хворій з Неаполя Фортунаті Агрелі (21 рік), до якої промовила: «Кожен раз, коли хочеш отримати від мене ласку, відмов на мою честь три благальні дев’ятниці, проказуючи 15 таємниць моєї Вервиці, а потім відправ 3 подячних дев’ятниці». Фортуната була чудом зцілена. Це був початок набожності «безвідмовної дев’ятниці».