7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Число 9 (1014) від 6 березня 2014


Минає 200 років, відколи зійшла зоря життя національного генія України Тараса Шевченка

 

В Україні настало «врем’я люте». Після тривожної, виснажливої і кривавої зими, нація очікувала весни відродження і творення. Але ще не встигли ми осмислити те, що сталося, не встигли оговтатися від безміру фактів мракобісся і зажерливості Януковича та «смотрящіх» його кримінального режиму, як прийшла нова, набагато страшніша біда. Старший «православний» брат з двоголовим беркутом-стерв’ятником на чолі із настанням святого Великого Посту почав брутально шматувати розграбовану і деморалізовану Україну, нахабно заперечуючи наше право жити у своїй незалежній державі. Московський диктаторський режим, оголосивши нам війну, відкрив перед усім світом свій справжній звіриний лик, остаточно засвідчуючи, що він не має нічого спільного ані з людяністю, ані, тим більше, – з християнською мораллю.

Україна постала перед загрозами, які востаннє пережила в 1920-х роках, коли втратила державність під натиском большевицьких орд, перетворившись у велику тюрму, сировинний придаток та дармову робочу силу безбожної імперії зла.

В казематі

 

III

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

Пастирське послання

Блаженнішого Святослава і Постійного Синоду Єпископів на Великий Піст 2014 р.

 

Високопреосвященні та Преосвященні владики! Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці! Дорогі в Христі брати і сестри!

У цьогорічний Великий Піст наша Церква, наші вірні та весь український народ входять із відчуттям болю, страху, терпіння і тремтливої надії. Закінчилася одна з найдовших і найстрашніших зим в історії нашого народу, – зима, в якій ми глибоко і особисто відчули пітьму гріха, побачили зло, що яскраво увиразнилося в нашій новітній історії й оголило своє вбивче нутро. Гріх постав перед нами у своїй огиднiй, смертоносній природі.

Водночас, це – зима нашого національного єднання, солідарності, відкритості до ближнього, продовження нашого виходу з дому неволі. На Майдані ми пізнали справжній сенс жертовності, відданості й милосердя. Для багатьох це був час глибокого самоусвідомлення і навернення до Господа. Цей досвід останніх 90 днів має стати для нас дороговказом на наступні сорок днів і на все життя.

Подвиг Небесної Сотні – це великий урок для нації

Священик Михайло Дудар вже кільканадцять років служить адміністратором парафій у невеличких бойківських селах Тисів та Поляниця на Болехівщині. Сумлінно виконуючи свої душпастирські обов’язки, він, як і багато греко-католицьких священиків, не стоїть осторонь суспільного життя, активно долучаючись впродовж останніх 25 років до творення духовної, християнської України. З Божої ласки о. Михайло минулої буремної  зими часто перебував у самому серці Майдану і став свідком та учасником усіх кульмінаційних подій героїчного всенародного спротиву злочинному режиму Януковича. Своїми враженнями від пережитого священик вирішив поділитися з читачами «Нової Зорі».

- Всечесний отче, у який момент Ви збагнули, що мусите бути на Майдані Незалежності в Києві?

- Перспектива вступу України до ЄС, задля якої зібрався Євромайдан, для мене, як, зрештою, і для багатьох віруючих людей, не була визначальною, бо всім відомо, на якому місці у переліку європейських цінностей перебуває християнська віра і мораль. Але коли сталося жорстоке побиття студентів на Майдані опівночі 30 листопада, мабуть, усі українці зрозуміли, що країну правлячий режим підвів до прірви, над якою – остаточне беззаконня, злидні і знищення нації. Вже 1 грудня наші маленькі громади в Тисові й Поляниці склали пожерви для постраждалих студентів і подібні ініціативи відбулися спонтанно у багатьох наших селах та містах. Багато людей зголосилося їхати в Київ, а серед них і священики. Українці нарешті відчули, що терпіти далі таку наругу годі, і стали на захист своєї гідності.

Неодноразово можна почути суперечку між людьми на тему посту: що можна і що не можна у часі посту? Які приписи щодо посту у нашій Церкві? Хто встановив піст і яка його ціль? Хто має право змінювати приписи посту? Сьогодні ми поговоримо про один з аспектів посту – стриманість від гріхів язика.

Насправді, зводити піст до стриманості від страв – це неправильно і дуже поверхово – це «безчестити сам піст». Піст – це є період, коли ми стримуємося від зла, а гріхи язика – це зло, і в цьому ніхто не сумнівається. Тому зупинимося на двох категоріях гріхів язика: 1 – безсоромних та поганих словах; 2 – на обмовах та осудах ближніх.

1. Як часто можна почути у наших родинах і середовищах праці чи навчання матюки, погані слова. Ця звичка, неначе укорінилася у нашому народі. Багато людей навіть не звертають на це увагу. На вулиці багато людей здивуються, коли хтось триматиме в руці вервицю і молитиметься, але не звернуть уваги, коли чиїсь уста скажуть жахливе слово, матюк чи проклін. Є родини, в оселях яких діти чують погані слова з уст батьків чи навпаки. Тобто сьогодні, з нормальних речей дивуються, а погані речі вітаються у нашому суспільстві. Для мене завжди було дивно чути матюки: коли я чую, що молоді люди матюкаються, мені їх просто шкода, а коли матюкаються дорослі, даючи тим самим поганий приклад молодим, то це мені дуже болить.

2. Молитва Ісуса в Оливному городі — приклад доброї молитви

 

У попередній науці ми роздумували про душевні терпіння Ісуса в Оливному городі: як Ісус відчував дуже великий страх на вид всіх мук, які мав перенести; як відчував у Серці безмірну огиду до людських гріхів, що звалилися на Нього і за які мав покутувати; як смертельний смуток стискав Його Серце, що багато людей піде до пекла, хоч Він за всіх терпить і всім вислужив ласку спасення.

В тих душевних терпіннях Христос шукає підкріплення і потіхи в молитві до Небесного Отця і своєю молитвою дає нам найкращий приклад, як ми маємо молитися, коли важкі терпіння придавлюють нас і хочемо випросити собі у Бога помочі, підкріплення, потіхи, Божої ласки. Багато молимося, але часто Бог не приймає нашої молитви, бо вона не є добра, не має таких прикмет (умовин), що необхідні для доброї молитви.

Як Христос молився? Молився з найглибшою пошаною до Небесного Отця, з найбільшим скупленням духа, з дитинним довір’ям, витривало і з підкоренням Себе Божій волі. Тож пильніше придивімося до тієї молитви Ісу­са, зрозуміймо прикмети Його молитви, наслідуймо Ісуса в Його молитві, а тоді ні одна наша молитва не піде намарно. Бог все вислухає нас, дасть нам те, що для нас потрібно.

Патріарший Собору УГКЦ на тему «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» відбудеться у вересні 2015 року в Івано-Франківську. У рамках підготовки до цього Собору Синод Єпископів нашої Церкви своїми постановами доручив єпархіальним єпископам організувати і провести такі ж собори на єпархіальних місцевих рівнях.

В нашій Івано-Франківській Архієпархії такий собор пройде навесні 2014 року і складатиметься з трьох сесій: в Галичі (5 квітня), в Долині (12 квітня) та в Івано-Франківську (3 травня).

Що таке Собор?

 

Собор – це зібрання всіх членів Церкви – духовенства (єпископа і священиків) та вірних мирян. Це зібрання, на якому обговорюється якась тема, аналізуються різного роду церковні ситуації та явища і робляться певні висновки та постанови. Все, звичайно, залежить від теми зібрання.

Собор може бути Вселенським (скликає Святіший Отець Папа Римський), може бути Патріаршим (скликає Патріарх) чи Єпархіальним (скликає єпископ у своїй єпархії). Тему ж собору відповідно визначає той, хто скликає.

Синод Єпископів нашої Церкви декілька років тому дав певні напрямні вказівки щодо розвитку Церкви. Можемо сказати, такий собі план розвитку Церкви вцілому і парафії, зокрема. Цей план чи стратегію чітко окреслив у своєму листі-посланні «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом» наш Патріарх Святослав. Своїм посланням він сказав нам, на що ми, вірні миряни і духовенство, повинні звернути увагу у житті Церкви – на розвиток парафіяльного життя. І ціллю того зібрання є переглянути способи, якими можливо пожвавити життя і діяльність парафій нашої Церкви.

ПИТАННЯ: Чи не порушує хрещення немовлят принцип свободи особистості? Адже кожна охрещена людина зобов’язана погоджувати свої вчинки з Христом, а якщо, ставши дорослою, людина не буде жити по-християнськи? Виходить, що вона буде винною в тому, що прийняла хрещення, а потім відійшла від християнських зобов’язань. Чи не краще почекати, поки дитина сама зробить вибір, і обмежитися лише її  християнським вихованням?

ВІДПОВІДЬ: Хрещення – це дар Божий. Його можна порівняти з даром фізичного життя, отриманим від батьків. Саме так, як дитина, стаючи дорослою, відповідає на цей батьківський дар, вона відповідає і на дар, отриманий у хрещенні.

Дитина не народжується за власною волею: в якійсь мірі можна сказати, що батьки «примусили» її до цього. Але «примусили», бо знали: цей дар такий прекрасний, що вони б не відмовили дитині, якби вона попросила народитися.

Мабуть, кожний український поет, письменник чи навіть пересічний інтелігент починає свою творчість, читаючи Шевченківського „Кобзаря”. Ця поетична книга всіх часів надихає кожного українця на поглиблення Божих чеснот: Віри, Надії, Любови, без яких немислиме наше існування як людини. „Хоча „Кобзар” не належить до релігійних книг, але багато віршів, поем для всіх поколінь українців стали духовними псалмами, або, як ми кажемо, народними піснями.

Кожна поезія нас надихає почуттями нашого поета. Як не дивно, мислення Шевченка часто виражає молитва. Поет виносить молитву на особливе місце, споглядаючи на Бога. На друге місце він ставить українські звичаї, у яких християнська мораль переважає у всій його творчості, яка основана на християнській вірі. Можливо тому „Кобзар” наскрізь є народним твором. Здається, що книга – це поема-пісня, яку співає український народ, де виражені почуття, прагнення нашого знедоленого народу.

Ще донедавна нашу рідну мову, нашу пісню, наші думи та й нашу історію хотіли закопати у глибоку могилу і назавжди похоронити. Не вийшло, бо поет попри все на сторожі ставить своє слово.

„...Возвеличу

малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово”.

(Подражаніє 11 псалму).

Чи міг би ще хтось інший так висловитись пророчими словами у нашій писемності чи навіть у світовій? Звідки взялось таке натхнення взяти на себе відповідність написати ці слова?

Церква потребує справжніх пастирів, які дбатимуть про своє стадо. На цьому наголосив Папа Франциск, зустрічаючись у Ватикані наприкінці лютого з членами Конгрегації у справах єпископів.

Святіший Отець детально перерахував, якими критеріями слід керуватися, призначаючи єпископів. «Нам не потрібні менеджери», – зауважив він, наголошуючи на тому, що єпископ повинен бути відважним та смиренним свідком Воскреслого Христа, а Церква потребує не апологетів чи хрестових походів, але «покірних та сповнених довір’я сіячів істини».

Першим критерієм для обрання єпископа Святіший Отець називає вимогу, аби він був свідком Христа. А хто ним є? «Це той, який ішов за Ісусом від початку та разом з апостолами належить до свідків Воскресіння. Єпископ, – вів далі Наступник святого Петра, є «мучеником Воскреслого». Він не є «ізольованим свідком», а тому його життя та служіння повинні «вчиняти Воскресіння Христове вірогідним».

Мешканець села Копачинці Городенківського району після повернення з Афганістану виношував мрію збудувати святиню.

Десь неподалік свистять кулі, а солдати вдивляються в небо. Чужа країна, тисячі кілометрів від рідної землі, а зірки — як і на Батьківщині. А мрії? Вдома дев’ятнадцятирічні юнаки загадували би про любов, а тут мислять — чи то небесний зорепад, а чи ракетниці супротивника? Бо до табору душманів — рукою подати. І смерть чатує щомиті.

Ці спогади двадцятип’ятирічної давності для мешканця села Копачинці Василя Николюка такі чіткі, що здається, наче то зовсім недавно було. А нині, коли реальна війна на майданах і в Криму, страшні картини переживає наново. Не дай, Боже, такого безглуздого кровопролиття, як на афганській землі.

— Коли опинилися на Батьківщині?

— Наше угрупування останнім вийшло на кордон, це було 15 лютого 1989 року. Із Кабула доправили до Кушки, вже на радянському боці. Розмістили в наметах, де не було навіть нар. Там пробули десять днів. А завершував я службу вже в Ленінграді. Там, до речі, зустрів командира розвідки свого афганського батальйону. У відпустку, на прохання моїх рідних, мене відпустили в травні. У райвійськкоматі організували якраз зустріч афганців із матерями. Не передати того відчуття, яке пережив при зустрічі з ненькою! Нині вона, на жаль, прикута до ліжка. Ті переживання даремно не минули.

— Як далі склалася доля?

 — Я продовжив навчання в Києві, на економічному факультеті сільгосп­академії. По її закінченні мені запропонували посаду головного економіста агрофірми в Копачинцях. Я погодився і перебував на цій посаді аж до 2000 року.

Осія.

Глава XIV

Подражаніє

 

Погибнеш, згинеш, Україно,

Не стане знаку на землі.

А ти пишалася колись

В добрі і розкоші! Вкраїно!

Мій любий краю неповинний!

Ця звістка боляче вдарила жителів села Іваниківка Богородчанського району та всіх християн сусідніх поселень: у ніч 25 лютого поки що невстановлена особа дико сплюндрувала капличку, яка стоїть на в’їзді у село з боку селища Лисець. Вандал потрощив у святині все, що лише можна було понівечити: образи, статуетки, світильники та іншу духовну атрибутику. Він залишив після себе також сліди крові, бо, виконуючи замовлення сатани, порізав об скло руки, та залишки… ковбаси. Саме по складу крові та інших слідах міліція встановила, що тут орудувала одна особа.