7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

З 1887 по 1908 pp. парохом галицького села Викторова був о. Йосиф Домбчевський, суспільно-громадський діяч і правдивий український патріот. Парохіяльна резиденція в той час була місцем, звідки організовувалось усебічне громадське життя. За час його душпастирства було закладено читальню «Просвіти», товариство «Січ» та інші організації.

 Композитор Денис Січинський, що в той час був учителем дітей пароха, зорганізував у Викторові хор і ним диригував. Цей хор вважався найкращим у Станиславівщині. На рік смерті о. Й. Домбчевського село Викторів було найсвідомішим і найкраще зорганізованим у всьому Станиславівському повіті. На місцевому цвинтарі збереглася його могила із написом: «Тут спочиває о. Й. Домбчевський 26.ІІІ.1851–26.ІІІ.1908 р. Вічная пам’ять», а нижче слова: «Щасливий, хто за правосудіє всякого часу творить справедливість».

Зауважимо, що про цього, одного із найвизначніших священнослужителів села, жителі Викторова пам’ятали впродовж тривалого часу. Якось переглядаючи газету «Діло», ми натрапили на цікаву статтю, яка називалась «Небуденна вдячність селян». Вона, власне, і була присвячена вшануванню цього пароха і відноситься до 1933 року. Враховуючи те, що не кожен із читачів «Нової Зорі» має змогу скористатися послугами архіву, ми вирішили її передрукувати із незначними скороченнями.

«Незвичайне свято відбулося дня 14. ц. м. (йдеться про жовтень 1933 року – І. Д.) в селі Викторів Станиславівського повіту. За почином і старанням місцевих селян і за великою допомогою їх теперішнього пароха влаштовано величаве свято для вшанування пам’яти б. пароха о. Йосифа Домбчевського у 26-літні роковини його смерти, свято пієтизму і вдячности села за двацятьпятьлітню повну посвяти і тяжку працю над розвитком духовним і економічним того села і найближчої околиці. Ініціатори утворили комітет, до якого увійшли: о. Анатоль Базилевич, голова і члени: начальник громади Петро Салига, директор кооперативи Семен Салига, дяк Семен Сербин, кооператори: Дмитро Олійник, Микола Ткачівський, Семен Ткачівський (сільський археолог) і господарі Василь Образ та Петро Мандзюк.

Свято підготовлено не звичайно дбайливо. Рано в год. 9-ій відслужили запрошені отці духовні соборну Службу Божу з дияконами, яку звеличав своїм гарним співом мішаний хор з Блюдник. Пориваючу, високопатріотичну проповідь виголосив парох о. Базилевич, підчеркуючи заслуги Покійника як взірцевого і дбайливого душпастиря. На могилі Покійного зложено опісля багато вінців від громадян і заложених ним та нових установ з написами: Доброму пастиреві – від душпастирів, Народньому борцеві – Т-во «Сокіл», Просвітителеві народу – від каси Стефчика, Основникові й економічному сподвижникові – від кооператив з філіями, Опікунові родин – від Жіночого Кружка, Подвижникові рідного промислу – Районова Молочарня. Відтак від шкільної дітвори, діючого садка, церковного брацтва і т. д.

По полудні відбулася святочна академія з незвичайно дібраною програмою. На прибраній естраді уміщено подарований для читальні донькою Покійного його портрет. Гостей і рідню привитав щирими словами Петро Салиґа. Хор з Блюдник у гарних народних строях виконав удачно низку патріотичних пісень. Реферат про організаторську працю о. Й. Домбчевського та про його заслуги для села й повіту виголосив д-р Юлій Олесницький зі Станиславова, як наочний свідок і учасник його праці. З гарно виголошених і влучно дібраних деклямацій найбільш зворушлива була деклямація малої Ганусі з діточого садка. Зворушені до сліз син і донька Покійного (адвокат Роман Домбчевський зі Стрия і дир. Олександра Домбчевська зі Львова) в щирих словах дякували о. парохові, комітетові і громадянам Викторова, що не жалували ані труду, ані коштів на влаштування величавого свята, якого не постилалась би і столиця та зазначили, що свято це зв’язало їх ще більше з селянами в одну рідню та загріло до спільної праці для народного добра.

Свято, закінчене національним гимном, полишило на учасниках незатерте вражіння. Вечором дав місцевий аматорський гурток виставу «Зрадник», картину з часів визвольних війн гетьмана Мазепи. Річ доволі трудна, та тут аматори виявили стільки зрозуміння і таланту, що могли б сміло виступати і на великій сцені. На перше місце вибивалися: Петро Салиґа, Пилип Панчишин, Дмитро Олійник і Гринь Чорній. Саля була заповнена.

Так закінчився святочний день. Годиться зазначити, що Викторів, лишений по смерті о. Домбчевського на цілих 25 літ без проводу, не загинув, а навпаки: покоління, виховане Покійним на свідомих громадян вело дальше освітньо-економічну працю, удержувало і розвивало заложені ним установи, не ждучи на нічию поміч. Взірцем тихого народного робітника може послужити б. студент університету Семен Салига, який ціле своє життя посвятив праці для рідного села.

І що лиш по 25 роках дух покійного провідника воскрес в особі о. Базилевнча, який підняв дальшу працю для села і зазначив це в короткім часі заснуванням діточого садка й діючої бібліотеки, а працю економічну закладанням садів, бо за його почину посадили селяни цієї осени понад 4.000 щеп. Величаве свято, яке там відбулось, повинно бути і для нового душпастиря заохотою до дальших трудів для вдячного села, яке при спільній праці повинно здобути перше місце в повіті». Сторонський. («Діло» №281 від 25.10. 1933 р.)

На жаль, як бачимо, стаття не подає біографічних відомостей про цього непересічного священика. Нам вдалося встановити, що до переїзду у Викторів о. Й. Домбчевський працював у селах Ясеневі Горішньому на Косівщині та Лісках на Коломийщині. У Ясенові його дружина Варвара народила двох дітей: старшу дочку Олександру і сина Романа. Можливо, у сім’ї були ще діти, але про них невідомо нічого. Уродженець Викторова відомий письменник Степан Пушик пише про цього священика: «Це Йосип Домбчевський був на парафії тоді, коли в селі побудували так звану «Громадську хату», де містилася сільська управа, хата-читальня, де відбувалися збори, репетиції, так звані Баденівські вибори, коли село фактично повстало проти фальшування голосування, підкупу виборців поміщиком Закревським і вчителем, що були поляками-шовіністами. Вибухнула бійка. На село кинули поліцію. 24 виборці були заарештовані, дев’ять – засуджені.

 Парох Домбчевський мав дочку Олександру, яку село знало як Олесю, і молодшого сина Романа, який був надзвичайно талановитим юнаком – поліглотом, знав вісім мов, закінчив юридичний факультет Львівського університету, а до того – Станиславівську гімназію. Це він, сімнадцятирічний юнак, коли побачив, як мучиться хворий, голодний і одинокий композитор і диригент Денис Січинський, переконав батька, що треба запросити його на зиму до Викторова, аби він навчив Олесю диригування й гри на фісгармонії та створив хор. Священик Йосиф Домбчевський пристав на це, не думаючи, що дочка його закохається в композитора й диригента, що був набагато старший за неї.

 У першій половині листопада 1901 року відбулася перша репетиція викторівського хору, що нічим не відрізнявся від «Боянів», які створив перший професійний композитор в Західній Україні Денис Січинський. В хорі співав талановитий тенор Микола Салига, який після від’їзду з села композитора і диригента разом з Олесею Домбчевською керував хором. Роман закінчив правниче відділення Львівського університету, одружився з дочкою бучацького священика Григорія Рибчака – Іриною (вона під час Першої світової війни опікувалась шпиталем Січових стрільців, у якому лікувався також І. Франко – І. Д.). Роман Домбчевський (про його життя є досить розлога стаття у Вікіпедії) працював адвокатом у Миколаєві та Стрию, був секретарем УСДП. А його сестра Олександра виїхала до Львова і там померла. У Викторові згадували, що вона приїжджала на батькову могилу. Збереглися дві посвяти Дениса Січинського Олесі на музичних творах, написаних ним у Викторові. Це кантата на слова Тараса Шевченка «Лічу в неволі...» та музичний твір на слова Лесі Українки «Не співайте мені сеї пісні».

 

Іван ДРАБЧУК,

співробітник Національного заповідника «Давній Галич».

 

P.S. Звертаємося до читачів нашого часопису з проханням: якщо у когось є конкретніша інформація про життя о. Й. Домбчевського чи представників його родини, зокрема про долю дочки Олександри, просимо відгукнутися.