7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

про унійну діяльність слуги Божого Митрополита

Андрея Шептицького (1865-1944)

(Продовження. Початок у числі 40).


Слід відмітити, що ідея відновлення єдності Української Церкви з Апостольським престолом існувала постійно. Один із перших, хто порушив питання поєднання з Римом, – князь Ярополк Ізяславич (1054-1078), якого навіть коронував папа Григорій VII [4, 78; 6, 385]. А Київський митрополит Петро Акерович був учасником Вселенського собору в Ліоні 1245 р. і разом з папою брав участь у всіх Богослужіннях Собору [4, 123]. Це переконливо довів відомий львівський історик С. Томашівський у своєму творі «Предтеча Ісидора, Петро Акерович, незнаний митрополит руський 1241-1245» [7, 221-313]. Його погляд прийняв історик Д. Дорошенко, про що йдеться у книзі «Православна Церква в минулому й сучасному житті українського народу» [8, 26].

Князь Данило Галицький, як відомо, прийняв від папи Римського Інокентія IV корону і королівський титул 1253 року [4,128; 11, 412].

Київський митрополит Григорій Цамвляк 1418 року брав участь у Вселенському соборі в Констанці. Він прибув з численною делегацією та заявив папі про вірність Апостольському Престолові [12,126].

1439 р. Київський митрополит Ісидор став учасником Флорентійського Вселенського собору, де 6 липня 1439 р. підписано акт злуки між Західною і Східною Церквами [12,126]. Цей Собор фактично був скликаний з ініціативи грецького духовенства для того, щоб об’єднатися знову в одну Церкву. На ньому були присутні понад 300 отців східних Церков з Константинопольським патріархом Йосифом і візантійським імператором Іваном VIII Палеологом. Серед них – і делегати від Александрійського (Єгипет), Антіохійського (Сирія) та Єрусалимського патріархів, а також Вірменської, Маронітської, Халдейської і інших Церков. Цей Собор став би вирішальним у справі єдності між Церквами Сходу і Заходу, якби Візантію 1453 р. не захопили турки, котрі, будучи мусульманами, нищили все християнське. Найбільше їх лякала єдність між християнами Сходу й Заходу, тому вони подбали, щоб рішення Флорентійського Собору не були втілені в життя.

Фактично Флорентійська унія стала предтечею Берестейської унії. Унійні заходи продовжувались і після останньої, свідченням чого є підготовка спільного православно-уніатського собору 1629 р. [13, 15-18]. Але це тема, що вимагає окремого висвітлення.

У лютому 1907 р. митрополит Шептицький прибув на аудієнцію до св. Отця Пія X, нагадавши папі про давні широкі права Київських католицьких митрополитів; довів, що їхнім спадкоємцем є тепер він – митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам’янець-Подільський. Виклав своє бачення розвитку церковного життя на поневолених українських землях, на що папа відповів: «Застосовуй своє право». Але це висловлювалось усно [5, 120].

Через рік папа підписав грамоту, згідно з якою митрополит А. Шептицький став адміністратором усіх греко-католицьких єпархій, скасованих царським урядом, але ще канонічних. Це відбулося 14 лютого 1908 року. На наступній аудієнції 22 лютого 1908 р. митрополит Андрей Шептицький, як спадкоємець митрополитів Київської Церкви, від імені Святішого Отця присвятив Пресвятому Серцю Ісусовому всю територію, яка канонічно підпорядковувалась митрополитам Київським [5. 123].

Цього ж дня підписаний папою документ, який означав, шо Львівський архієпископ Шептицький має широкі повноваження, які надають йому можливість висвячувати єпископів, мати повноту єпископської юрисдикції без участі Державного Секретаріату Ватикану. Ця юрисдикція могла б сягати і поза межі колишніх унійних єпархій, де сьогодні живуть духовні нащадки Київської традиції.

Надані Шептицькому такі широкі права прирівнювались до повноважень патріарха Маронітського [5, 122; 9, 396].

Наступного року папа ще раз письмово підтвердив повноваження, надані архієпископу Львівському 14 і 22 лютого 1908 р. [5. 125].

1914 р. під час останньої аудієнції митрополита в Папи Пія X Святіший Отець знову підтвердив повноваження, надані Шептицькому, і навіть їх розширив: вони прирівнювались до тих, які отримували делегати Апостольської столиці в Південній Америці.

Таким чином митрополит Андрей Шептицький отримав від папи Пія X тринадцять документів, у яких були чітко прописані його права і широкі повноваження на канонічній території Київської Церкви та поза її межа­ми.

Забігаючи вперед, додамо, що 24 лютого 1921 р. наступний папа Бенедикт XV теж затвердив за українським митрополитом усі надані Пієм X права та привілеї.

Надаючи всі ці повноваження митрополиту Шептицькому, папа Пій X зауважив, що час реалізації їх ще не настав, додавши при цьому пророчі слова про те, що настане година, коли такі повноваження йому знадобляться, і тоді можна буде їх застосовувати [5, 126].

Підсумовуючи сказане про стосунки папи Пія X і митрополита Андрея Шептицького, можемо зробити висновок, що Львівський митрополит зумів переконати папу у своїй спроможності проводити унійну діяльність на поневолених українських землях і навіть далі на Схід. Адже він вважав, що його покликання – це внесок у здійснення ідеалу з’єднання всіх християн в одній Церкві.

Детальніше вивчення життя і творчості такої постаті дозволяє зрозуміти, що митрополит усвідомив своє покликання, як волю Божого провидіння, саме в утвердженні на землі молитви Христа Спасителя перед Стражданнями: «Не про сих тільки молю, але й про тих, що задля їх слова увірують в Мене, щоб всі були одно, як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі, щоби і вони були в Нас». У своєму посланні 17 квітня 1940 р. митрополит писав: «Діло з’єднання церков є Божою справою і відповідає так бажанням самого Спасителя і Бога Ісуса Христа, що ніхто з християн не може сумніватися, що мусить скоріше чи пізніше прийти хвиля, в якій буде вислухана молитва Спасителя, висказана перед Його Страстями» [14, 257].

Один із найбільших дослідників творчості та біографів митрополита професор Василь Ленцик писав: «Глибокий ум та свята душа митрополита Андрея так розуміли слова Святого Письма, як тільки розуміли Апостоли та Великі Учителі Церкви. Читаючи уважно що-небудь, що митрополит Андрей писав, відчуваємо, що це писала особа, якій було дано розуміти Вічні Правди більше, як звичайній, навіть теологічно високоосвіченій людині. Це можна сміливо сказати і про його підхід до ідеї церковної єдності. Він немов пророчим видінням бачив цю ідею в перспективі вічності, що часом важко було зрозуміти його сучасникам. Велика ідея єдності була головним мотивом, який запалив молодого талановитого графа Шептицького покинути свій шляхетський стан та вдягнути рясу убогого монаха» [14, 260].

Повертаючись до повноважень, наданих Шептицькому папою Римським, слід відмітити, що час використання їх настав тільки згодом, коли в Росії почалася революція.

Апостольський престол 1917-1920 рр. дуже серйозно розглядав перспективи навернення Росії [15, 160]. Загалом у Римській курії обговорювали два проекти об’єднання Російської православної Церкви з Апостольським Престолом: біритуалістичний, який розробляли й підтримували архієпископ Католицької Церкви в Росії Едуард фон Ропп, генерал Товариства Ісуса Володимир Лєдуховський та представники польського єпископату. Прихильники біритуалістичного проекту вважати за доцільне запроваджувати в Росії паралельно два обряди: латинський і греко-католицький. Причому, церковна єрархія мала бути тільки римо-католицька. Російській еліті та інтелігенції пропонувався варіант віри в латинському обряді, для нижчих соціальних верств – східний. Другий – греко-католицький проект – обстоювали автор митрополит Андрей Шептицький, російський греко-католицький священик Леонід Фьодоров та співробітники Конгрегації для Східної Церкви [15, 160].

Митрополит А. Шептицький вважав, що саме Греко-Католицька Церква може відіграти вирішальну роль у великій справі відновлення єдності православного Сходу з Римом. На його думку, представникам західного духовенства важко зрозуміти східну ментальність росіян. Висловлювався і про те, що польське духовенство також не надається до цієї справи, оскільки православних християн, українців, білорусів та поляків розмежовують взаємна національна нетерпимість і брак порозуміння та довіри, які виникли внаслідок непростої спільної історії. Крім того, багато російських греко-католиків вважали, що збереження східного обряду для росіян, котрі переходять у католицтво, є ключовою справою, бо збереження обряду сприяє національній єдності [15; 213, 219].

Погляди тогочасного папи Римського Бенедикта XV були дещо подібними до думок львівського митрополита. Він був проти поодиноких навернень, які пов’язані з процедурою відречення, що, як вважав «є злим і гідним осуду саме собою» [15, 162]. За його переконаннями, треба говорити не про навернення, а об’єднання Церков, звертаючи особливу увагу на різні традиції, історію, мови та національність християн Сходу. Він вірив у таку можливість під керівництвом Римського Вселенського Архієрея тоді, коли православні ієрархи та їхня паства вирішать повернутися до єдності з Римським Престолом. Досягти добровільного масового навернення можна шляхом переконування, зберігаючи глибоку повагу до звичаїв і традицій, обряду православних [15, 161].

Російська революція, як відомо, застала митрополита в ув’язненні після мужньої проповіді 6 вересня 1914 року у Волоській церкві у Львові із закликом до народу вірно держатися своєї Католицької Церкви. Як відомо, після вступу російських військ у Галичину 1914 р. почався ворожий наступ царського чиновництва й православного духовенства на нашу Церкву, зокрема, пролунав заклик Холмського православного єпископа Євлогія до переходу греко-католицького духовенства на православ’я. Останнє захопило деякі католицькі церкви, за інші почалася боротьба. Це викликало тривогу митрополита за долю своєї Церкви, бажання підбадьорити загал своїх вірних [16, 50]. Тимчасовий уряд проголосив амністію для всіх політичних в’язнів, однак звільнення Шептицького відбулося після втручання російської греко-католички Наталії Ушакової, голови Української Національної Ради в Петрограді Олександра Лотоцького та відомого письменника Володимира Короленка, які написали листи до Олександра Керенського та в Державну Думу з проханням про звільнення митрополита.

Далі митрополит поїхав у Петроград, де йому влаштували тріумфальну зустріч представники української громади на чолі з професором Володимиром Лотоцьким. Тут і розпочав практичне використання повноважень, наданих йому папою Пієм X. 11 червня 1917 р. в приміщенні гімназії св. Катерини митрополит урочисто відкрив Собор Російської Католицької Церкви грецького обряду, на якому були присутні єпископ Йосип Боцян, російські священики Леонід Фьодоров, Олексій Зерчанінов, Іван Дейбнер та деякі представники з мирян [15. 207]. На третій день до них долучилися Могилевський єпископ Едуард фон Ропп, єпископ Ян Цепляк, канонік Сигізмунд Лозинський – майбутній єпископ Мінський. Використовуючи ці повноваження, митрополит проголосив встановлення Греко-Католицького екзархату на території колишньої Російської імперії, за винятком України та Білорусії, і призначив екзархом отця Леоніда Фьодорова, людину високої духовності, морального авторитету і поборника збереження східного обряду [15, 208].

Собор прийняв низку постанов, серед яких: «Про визнання примату папи Римського» та «Про збереження обряду». Митрополит домігся визнання російської Католицької Церкви східного обряду Тимчасовим урядом і надання їй рівних прав з Католицькою Церквою латинського обряду. Слід відмітити, що, незважаючи на розбіжності в поглядах та деякі суперечності (непорозуміння), латинське духовенство взяло участь у Соборі.

Орест СМИЦНЮК,

Галина ЛИТВИН.

(Продовження буде).




Світочі

АПОСТОЛ ЦЕРКОВНОГО ЄДНАННЯ

Про унійну діяльність слуги Божого Митрополита Андрея Шептицького (1865 – 1944)

(Закінчення. Початок у числі 40, 42).


З проголошенням російського греко-католицького екзархату серед російських греко-католиків виникли побоювання, що поширення унійних ідей греко-католиками Галичини посилить український рух у Росії. Представники російського уряду, як і раніше, звинувачували російських греко-католиків у підтримці «українського сепаратизму». Про це заявляли отцю Леоніду Фьодорову російські дипломати, акредитовані при Апостольській столиці, Сергій Сазонов та Маврикій Шиллінг [15, 215].

Не було відповідної підтримки й розуміння унійних заходів Шептицького серед членів духовенства, які представляли польські інтереси в Апостольській столиці, зокрема Казимира Скирмунта, Владислава Залєського та генерала Товариства Ісуса (єзуїтів) Володимира Лєдуковського, незважаючи на видання папської енцикліки «Оrientalium Dignitas Eselisarum”. Вона наголошувала на тому, що навернення православних до католицтва повинно відбуватися без зміни обряду і зміна обряду не може бути умовою прилучення до Католицької Церкви [15, 216].

По дорозі до Львова митрополит заїхав до Києва, де відбулася зустріч з діячами Центральної Ради (далі – ЦР). Керівництво ЦР не заперечувало діяльності ГКЦ на своїй території. Митрополит Шептицький призначив о. Михайла Цегельського генеральним вікарієм усієї Наддніпрянської України, а екзархом – о. Володимира Громницького. За підтримки уряду незабаром було збудовано невелику церкву в гуцульському стилі, де відправляли греко-католицькі священики, а відвідували православні українці. Заснували греко-католицькі парохії в Катеринославі, Одесі, Полтаві [15. 221]. Такі починання перервали воєнні лихоліття.

З часом українські політики стали більше приділяти уваги церковному питанню. Симон Петлюра вирішив відправити дипломатичну місію до Апостольського престолу [15, 221]. Отаман прихильно ставився до ГКЦ та її митрополита.

Загалом плани митрополита знаходили підтримку як серед українських політичних діячів, так і російських. Львівського архієпископа підтримали російські католики східного обряду та духовенство на чолі з екзархом Фьодоровим [15, 222]. Серед них – відомий російський учений, редактор журналу «Рим і Схід» Володимир Забугін, який народився в Росії, але вищу освіту здобув у Римі. Він був відомим дослідником літератури та культури епохи Гуманізму та Відродження, активно науково працював над обгрунтуванням ідеї об’єднання Церков; висловлював переконання про доцільність для Росії греко-католицького вибору й про те, що прикладом й опорою для Греко-Католицької Церкви в Росії є Греко-Католицька Церква Галичини й галицьке духовенство повинно активно сприяти процесові об’єднання Церков [15, 222].

У питанні об’єднання російської Церкви з Апостольським Престолом Шептицький мав багато однодумців серед російської інтелігенції [15. 365]. Так, навесні 1921 р. в Каннах відбулася спільна нарада представників російської аристократії, Апостольського Престолу, греко-католицького духовенства та українських дипломатичних кіл. У зустрічі взяли участь митрополит Шептицький, граф Михайло Тишкевич та його син о. Станіслав Тишкевич, Микола Василько, з російського боку – великий князь Кирило Володимирович Романов, князі Петро Волконський, Д. Гагарін, Демидов, графиня О. Уварова. Інтереси Римської курії репрезентували кардинали Еудженіо Пачеллі та Гульєльмо ван Россум. Саме тут констатувалося падіння впливу та авторитету Православної Церкви в Росії, обговорювалися питання, пов’язані з місійною діяльністю в Росії та Україні, обґрунтовувалися перспективи унії з Римським Престолом [15, 366].

Оскільки частина російської еміграції після революції розчарувалася в Російській Православній Церкві та була схильна приєднатися до Католицької Церкви, то для поширення ідей унії з Апостольським Престолом серед російських православних емігрантів засновано за ініціативою колишнього посла російського Тимчасового уряду Олександра Лисановського осередок св. Кирила та Методія. У зібраннях його брали участь особи російської еміграції: о. Лисаковський, о. Єврешов, В. Забугін, члени Конгрегації для східних церков Ісайя Пападопулос, Єнріко Бенедетті, представники грецької колегії та о. Королевський. Товариство св. Кирила та Методія пропагувало серед росіян поширення католицизму східного обряду [15, 367].

Згідно зі свідченнями о. Льва Жійє, монаха-студита французького походження, який часом виконував деякі важливі доручення митрополита Шептицького, а 1925 р. брав участь за дорученням митрополита в конфіденційній зустрічі з претендентом на російський престол великим князем Кирилом Романовнм, там розглядалися пропозиції митрополита про те, як привести Московський патріархат до унії з Римським престолом; ішлося про заснування архиєпископств у Києві та Мінську. Лев Жійє свідчить, що Кирило Романов погодився на ці пропозиції митрополита. Такий факт стверджує наявність контактів Шептицького з лідерами російської еміграції, зокрема, домом Романових, а також те, що до думки українського митрополита прислухалися члени царської родини [15, 367].

Варто відмітити, що митрополит Шептицький 1921 р. здійснив ряд унійних заходів: перебуваючи в Римі на аудієнції в папи Бенедикта XV, домігся підтвердження встановлення екзархів, і о. Л. Фьодоров став папським управителем [17, 201; 18, 27, 28] 17 лютого 1921 р. виголосив доповідь у папському орієнтальному інституті «Місія монарших чинів та згромаджень для об’єднання Церков» [10, 3]; 24 лютого 1923 р. папа Бенедикт XV підтверджує повноваження митрополита Андрея щодо душ пастирської опіки католиками східного обряду на території Росії, надані папою Пієм X [10, 3; 18,28]; подорожуючи по Європі – Бельгії, Голландії, Франції, Англії – у квітні та відвідуючи Північну Америку і Канаду в липні, читає лекції та дискутує з впливовими групами та особами про велику ідею єдності між православними та католицькими Церквами [18, 28; 16, 55; 20, 63].

Слід відзначити, що польська дипломатія активно протидіяла унійній діяльності Шептицького. Польські політики докладали великих зусиль, щоб виробити у впливових ватиканських колах негативне ставлення до особи митрополита, Греко-Католицької Церкви та схилити симпатії Ватикану до місійних проектів польського єпископату [15; 368, 374-376]. Польський уряд, таким чином, маючи свої інтереси у Східній Галичині, хотів отримати підтримку Апостольського Престолу. Тому керівник польського представництва при Римському престолі Владислав Скшинський намагався переконати папу Бенедикта XV та Римську курію в тому, що створення в Східній Галичині незалежної держави перетворить її на «легку здобич для большевиков». І тому вважалося найдоцільніше включити Східну Галичину до Польщі [15; 374, 379].

У цьому якраз і полягала завуальована мета польських політичних кіл щодо України. Для досягнення цілі польський посол мобілізував значні зусилля, намагаючись, у першу чергу, применшити інтерес Апостольського престолу до унійної діяльності Шептицького.

Однак політична діяльність польських офіційних кіл виглядала дещо інакше. Уболіваючи на словах за долю Галичини перед більшовицькою навалою, польський уряд вів таємно переговори з Радянською Росією, які завершилися підписанням Ризького договору і 8 березня 1921 року. Це фактично був документ, що передбачав визнання Польською державою большевицької влади в Україні та розподіл України між радянською державою і Польщею. Отже, це була перша європейська держава, яка визнала більшовицьку Росію та встановила з нею дипломатичні відносини.

Як відомо, з приходом більшовиків до влади почалося в радянській Росії відкрите переслідування Церкви. Атеїзм тут став державною релігією, яка не визнавала ні православної, ні греко-католицької церкви, тому й проводити якусь роботу на теренах Східної України не було можливості. 6 лютого І922 р. після смерті Бенедикта XV папою обрали Пія XI.

Голова Директорії УНР Симон Петлюра 8 лютого 1922 р. надіслав у Державний Секретаріат Апостольської столиці привітання на ім’я папи Пія XI з його обранням на престол Св. Петра [15, 391]. Державний секретар Гаспаррі дав завдання Апостольському нунцію у Варшаві усно скласти подяку Симонові Петлюрі за його привітання та побажання.

17 вересня 1939 р. війська червоної армії перейшли Збруч. Оскільки державного кордону між Східною Україною і Галичиною не стало, митрополит узявся продовжувати унійну роботу на Сході України і в Росії. Після приєднання Галичини до Східної України у травні 1940 р. він скликає Архиєпархіальний собор греко-католицького духовенства.

Не треба думати про якусь наївність чи ілюзію митрополита щодо сприяння радянської влади йому в таких намірах. Шептицький досить добре був обізнаний з державною атеїстичною політикою радянської держави. Але радянська влада, щоб заімпонувати галицькому населенню, створювала видимість свободи совісті в СРСР [16, 58, 59]. Митрополит же використовував цей момент для продовження своєї унійної діяльності на Сході України. 9 жовтня 1939 р. він прийняв рішення про створення на території СРСР чотирьох екзархатів, у тому числі на Волині, у Білорусії, Росії, Сибіру та Україні [18, 32]. Було оголошено конкурс на заміщення ще не відкритих парафій у Києві, Одесі, Харкові та Полтаві. «Вимагається готовності на всякі жертви для справи з’єднання наших вірних, нез’єднаних православних і безбожників, хрещених і нехрещених» [17, 203].

17 квітня 1940 р. митрополит повідомив про намір звернутися до уряду СРСР з проханням уможливити йому і десяти священикам душпастирську працю поміж переселенцями, яких радянська влада насильно вивезла з Галичини у глиб Росії [17, 203; 16, 60; 18, 32].

2 травня 1940 р. митрополит скликав Архиєпархіальний Собор греко-католицького духовенства, який став постійно діючим органом Церкви для розробки стратегії і тактики в умовах радянського тоталітаризму. Тоді Церква дійшла висновку, що «з’єднання Церков с конечною потребою українського народу і його одиноким спасінням, що з’єднання обох українських Церков під егідою Вселенської Церкви може нам одиноке дати свободу релігійного і культурного життя при всіх політичних формах федерації, злуки чи союза з іншими братами-слов’янами» [17, 203].

У час німецької окупації митрополит не покидав надій на об’єднання церков, на успіх екуменізму. 30 грудня 1941 р. митрополит Андрей звернувся з листом до православних архиєреїв в Україні. Він підкреслив: «До осягнення наших національних ідеалів треба нам єдности. Безперечно, релігійна єдність була б могутнім товчком в осягненні національної єдности. Пишу це письмо, щоб витягнути руку до згоди й Ваші Преосвященства запросити до церковної єдності» [17, 203].

Митрополит бачив майбутнє Української Церкви в єдиному Українському патріархаті, який об’єднає і православних, і греко-католиків. Він був скромним пастирем, не прагнув чільного місця в об’єднаній Церкві: «Ми, греко-католики, не маємо ніякої волі старшувати і накидатися нашим братам, але навпаки. Ми готові навіть і з власною стратою їм підчинитися, так що й повна злука двох українських віросповідань виглядала би так, що радше треба б говорити про підчинення греко-католиків під власть київського патріарха. Очевидно, до такого приєднання ми ставимо умову, щоби будучий київський патріарх прийняв Вселенську віру, себто православ’я перших сімох Вселенських Соборів від X ст. до найновіших часів» [17, 203]. Однак мудрий голос Владики Андрея залишився голосом непочутим, «голосом вопіющого в пустелі» роздору і хаосу [17, 203].

Тим часом Друга світова війна закінчилася, Західна Україна із Львовом залишилася в складі Радянського Союзу, де панували комуністична та атеїстична ідеологія. Шептицький, як найбільш впливова й авторитетна особа в Галичині, опинився під наглядом енкаведистів. За ним слідкував досвідчений радянський чекіст Даниленко (він же – Карія), який представився референтом у справах віросповідань Ради Народних Комісарів Української РСР [21, 67; 19, 331], і вимагав написати звернення до керівництва ОУН-УПА з вимогою припинити підпільну боротьбу проти радянської влади, а також вітального листа Сталіну з нагоди вговолення Західної України від фашистів. Митрополит відмовлявся написати такі листи. Очевидно, тиск на нього і пришвидшив його смерть.

Як влучно відмітив відомий український науковець з діаспори Богдан Боцюрків, тодішня Українська Греко-Католицька Церква опинилася перед дилемою: або стати на бік влади проти українського націоналістичного руху опору й зректися історичного нерозривного зв’язку з цим рухом заради «нормалізації» свого непевного становища в Сталінській імперії, або зазнати переслідування режиму, але зберегти прихильність вірних, національна свідомість яких була тоді надзвичайно високою» [21, 83]. Тодішня Українська Греко-Католицька Церква вибрала другий варіант. Єпископи зі своїм митрополитом Йосифом Сліпим, а також більшість духовенства розділили долю свого народу. Пішли етапами в Сибір на поневіряння, муки і смерть, щоб діями і своїм життям доказати вірність ідеям, які вони проголошували, перефразовуючи відоме євангельське: «Поступайте так, щоб люди, бачачи ваші вчинки, поклонялися вашому богу».

1 листопада 1944 р. Великого Митрополита не стало. Відійшла у вічність найвидатніша особа сучасної Католицької Церкви в намаганні здійснити об’єднання Православного Сходу і Католицького Заходу. Ця постать була визнана обидвома світами, католицьким та православним, але місії її ще так повністю і не збагнули до цього часу.

Орест СМИЦНЮК,

Галина ЛИТВИН.

(Далі буде).