7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Число 35 (1087) від 1 жовтня 2015


10-ту Апостольську подорож  Папи Франциска на Кубу і США, яка тривала з 20 по 27 вересня, почали називати історичною ще задовго до самого візиту. Очевидно, з того моменту, коли в березні 2014 року президент Барак Обама, перебуваючи з офіційним візитом у Ватикані, запросив Главу Католицької Церкви відвідати США. Таким чином, на приготування події пішло півтора року. І недаремно – візит пройшов ідеально, згідно з насиченою програмою і в рекордно швидкому темпі.

Ще задовго до початку подорожі Папи в ЗМІ активно обговорювалося питання, на яке ніколи не можна відповісти однозначно: чи є візит Глави Церкви політичним? І яка його складова на цей раз буде переважати: соціальна чи релігійна? Минулий візит учергове продемонстрував вражаючі можливості дипломатії Апостольської Столиці: були задіяні всі сфери діяльності, починаючи від підтримки «повернення» Куби в лоно ринкової економіки і закінчуючи демонстрацією досягнень італійського автопрому (Папа пересувався по США на скромному «Фіаті»), а також фінальним Богослуженням під відкритим небом за участю майже двох мільйонів осіб. І все це - під знаком смиренної скромности Франциска.

Одним з пунктів перебування журналістів і волонтерів Прикарпаття на Донеччині став центр «Логос» у Дружківці, волонтери якого допомагають українським військовим та переселенцям. Наше спілкування з координатором центру фермером Артуром Серебряніковим відбулося у підвальному приміщенні 5-поверхового житлового будинку, наповненому різним крамом для потребуючих.

 

Артур розповідає:

– Наша допомога почалася з того, що ми возили продукти для військових. Коли наші міста – Дружківку, Краматорськ, Костянтинівку – звільнили від озброєних терористів, то спочатку постачання продуктів не було. Зараз ситуація цілком інша. Звичайно, що є такі моменти, коли хтось скучив за домашньою їжею, але в цілому голоду там нема. Навіть у тих хлопців, які стоять на першій лінії оборони. Потім була допомога у вигляді якихось інформаційних моментів.

Парафія св. пророка Іллі у с. Вільхівка Рожнятівського деканату Івано-Франківської Архієпархії є прикладом живої парафії. Щовечора тут збираються сотні вільхівчан на молитву на вервичці, один раз в місяць – на адорації, дуже часто їздять на прощі по святих місцях в Україні та за кордоном. Гостинність, тепло, радість, з якою тут зустрічають прочан, гостей і просто туристів, дуже щира. Саме тому відвідати цю парафію з духовною місією  погодилась с. Лідія Пайяпілі, настоятелька монастиря в с. Павшино Мукачівської єпархії.

 

З історії парафії

 

Село знаходиться за 12 км від районного центру. Назва оселі похо­дить від дерева «вільха», яке утворювало густі зарості в долині річки Лімниці. Давніша назва була Врови. В історичних документах Вільхівка згадується в 1758 році. В 1880 році в селі проживало 324 українці і 6 поляків;  на даний час в селі проживає близько 600 осіб.

Впродовж чотирьох місяців, з кінця травня по кінець вересня, в монастирі Згромадження сестер Пресв. Родини у с. Гошів на Долинщині проходили реколекції для священиків Івано-Франківської Архієпархії. Духовну віднову для душпастирів проводив магістр новіціяту Місійного Товариства св. Ап. Андрія

о. Іван-Павло Сеньків.

Досвідчений священик, загартований підпіллям, він пройшов також велику школу парафіяльного життя та  здобув глибоку академічну богословську освіту за кордоном.

Отець Іван-Павло поділився своїми враженнями і спостереженнями від реколекцій з читачами «Нової Зорі».

Сьогодні ми з упевненістю можемо твердити, що чимало священиків відважились, залишивши свої парафії, приїхати в зону АТО, щоб разом із військовими розділити нелегку ношу їхньої служби. Їх називають військовими капеланами.

Пропонуємо увазі наших читачів розмову з двома військовими духівниками отцями Тарасом Коцюбою та Ярославом Данківим, які здійснюють опіку над воїнами 30-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України. Зустріч з ними відбулася у храмі св. пророка Іллі м. Краматорська – теперішньої тимчасової столиці української Донеччини.

- Всечесні отці, якою ви бачите постать сучасного військового капелана?

о.Т.Коцюба: Військовий капелан – це священик, який, хочу підкреслити, не ззовні спостерігаючи, а зі середини переживаючи, поділяє тягарі військової служби. Ці умовні 365 днів на війні не сприймаються як чітко окреслений проміжок часу, це, радше, окремішній, брутально вирваний зі звичного ритму життя період особливих випробувань, дуже часто глибинних переосмислень та карколомних змін. Тому одна річ є співчувати, слухаючи співрозмовника, а зовсім інша – пережити, розділяючи з ним його участь, радіючи його радістю чи сумуючи його сумом… Ми це називаємо просто: «бути поруч».

 З 1 по 30 вересня у приміщенні Івано-Франківського краєзнавчого музею тривала уже друга персональна виставка художніх робіт живопису та іконопису сестри  Соломії-Надії Крушинської, настоятельки Згромадження сестер Мироносиць з Івано-Франківська. Сестра Соломія показала іванофранківцям свій творчий доробок за останні три роки, починаючи з канонічного сакрального мистецтва і завершуючи пейзажами і картинами, а це 45 полотен.

«Якщо говорити про особистий творчий шлях, то хочу зазначити, що моя творчість розвивалася разом із зростом мого духовного життя, – розповіла сестра Мироносиця. – Тому, насамперед завдячую Богові за дар, отриманий задармо. Моя творчість не зупинилася на іконописі, що є найбільш відповідним до воцерковлених осіб, але потягнулася до інших жанрів мистецтва, таких, як живопис, графіка».

Четверта заповідь Господня говорить: «Шануй батька і матір свою». Та, на жаль, не всі дотримуються її. Ця історія сколихнула не тільки район, але й область. Не дай, Боже, нікому зіткнутися з такою ситуацією.

Пізнього червневого вечора, коли сонце ледь сховалося за обрій, закінчилося життя, обірвалася мелодія недокінченої пісні. Життя, як мить, коротке та незрозуміле. Лиш недавно було 20, 30, 40…Ніхто не знає кому скільки залишилось. А цьому життю було написано 65, але лише кілька днів бракувало до цього ювілею, як згасло сонце й нависли темні хмари…

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ«Нова Зоря» вже повідомляла, що на початку вересня група журналістів і волонтерів Прикарпаття в рамках ініціативи «Схід і Захід разом» відвідали прифронтову зону.

 

Одним з найхвилюючіших місць перебування на Донбасі стала Олексієво-Дружківка, а саме – школа, у якій працював незламний українець, дисидент і політв’язень Олекса Тихий (1927 – 1984).

Ще 2007 року на території школи було встановлено пам’ятну стелу великому землякові, але під час окупації «ДНР» вона була знищена терористами. Учителям та учням вдалося заховати частину монументу, і коли Дружківка була визволена від напасників, стелу вдалося відновити, а в приміщенні школи створити музей Олекси Тихого.