7 9 5 6 6 10 10 8 9 4 4 english 11 10 9 9 6 millennium english 10 2008 7 10 7 8 6

Книги — морська глибина.
Хто в них пірнув аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить.
                              Іван Франко.

Пошук

Черпніть з джерела духовності!

пл. Міцкевича, 5 м. Івано-Франківськ

Число 25 (1125) від 1 липня 2016


Наближається наше найбільше національне свято – 25-річчя Незалежності України. Книгарня «Нової Зорі» підготувала для своїх читачів духовно-патріотичну та рілігійну літературу.

Всього за 60 гривень ви можете придбати такі книги:

Благослови, душе моя, Господа. Молитовник. – 80 с.

України і віри не зрадили. Спомини Марти Ганушевської-Малкош. – 80 с. + 12 с. ілюстр.

Стежки до волі. Оповідання про борців за волю України – 112 с.

Жахлива автопригода зі смертельним наслідком, яка трапилася на Зелені Свята в одному із сіл Тисмениччини і до якої причетний греко-католицький священик, вразила серце кожної небайдужої людини, хоч на повідомлення на транспортні аварії суспільство сьогодні вже майже не реагує, адже кожної доби на автошляхах України гинуть десятки людей, а сотні зазнають травм. Та й зі східного фронту постійно отримуємо повідомлення про вбитих та поранених наших воїнів, тож до людського горя ми призвичаїлись і збайдужіли…

 

Але факт смерті людини під колесами священичої машини, яка, не зупиняючись, зникла з місця трагедії, спричинив чималий резонанс. І цілком справедливо, бо ж духовні особи, які отримали найвищий привілей від Христа і стали через  св. Таїнство Його священиками, повинні бути взірцем у всьому, в тому числі – й у керуванні автотранспортом. А ще – бути милосердними самарянами…

Церква в селі Пшеничники  на Тисмениччині завжди була тією Божою установою, до якої приходили наші предки з своїми радощами і болями. З першого дня в часі хрещення, і до останього, коли людину проводжають  у вічність, церква допомагала людям бути з Богом, вселяла в них надію на праведне, справедливе і щасливе майбуття.

 Старожили стверджували, що в селі був невеликий монастир. Монахи нарівні з селянами обробляли свої ділянки землі. Друге невелике за розміром  поле носило назву Чернече,  на ньому теж працювали монахи. Але через часті набіги татар, повені річки Ворона,  заболоченість території жителі перенесли  село на правий  берег в ліси, на пагорби. У письмових джерелах, згідно ґрунтовних досліджень професора П. Сіреджука  (м. Львів), наше село відоме з 1539 року. При перенесенні села на правий берег  монахи села перейшли в монастир у Погоні, а  Чернече поле монахи використовували до 1945 року.

Кожної святої Літургії священики цим виголосом закликають вірних приступити і прийняти у Святій Тайні Євхаристії Ісуса Христа. А чи можна прийняти Його і чи ввійде Він до нашого серця, якщо воно не буде чисте й повне любові до Нього і до ближніх, згідно Його Заповідей любові? Ні! Ніколи!

Власне, з таким розумінням, відношенням і переживанням вже з перших часів християнства вірні у Святій Євхаристії приймали до свого серця Спасителя.

Три століття священнослужителі не мали служебників. Не було Церковного Уставу Богослужінь: відправ Літургії, Вечірні, Утрені, звершення Святих Тайн, різних вказівок і приписів щодо сповнення обрядів. Та проте було найважливіше – велика віра, праведне і святе життя в любові. А без цього ніякі канони, догмати, Устав і будь-що інше нічого не варті, безкорисні і не спасенні.

Своєю ще не виданою книгою «Лемківсько-український словник» Іван Дикий, який проживає в Івано-Франківську, продовжує дослідження історії, культури і мови лемків. Дослідження було започатковане у 2008 році виходом у світ книги «Наша лемківська родина».

Свою нову книгу автор присвятив батькам Марії та Штефану Диким, які в дуже важких умовах виростили восьмеро дітей. Все своє життя батьки розмовляли лемківською мовою і передали синові велику любов до нашої малої Батьківщини. Іван Дикий упорядкував такий словник для того, щоб письменники мали можливість перекладати свої твори на лемківську мову, а всі бажаючі  могли насолоджуватись її милозвучністю та неповторністю.

Іван Дикий  народився 18 квітня 1937 року на Лемківщині в селі Бодаки Горлицького повіту Краківського воєводства. У 1945 році був депортований в Україну в село Орликівщина Хорольського району Полтавської області. У 1953 році закінчив сьомий клас в селі Підзамочок Бучацького району Тернопільської області, куди переїхав разом з батьками у 1946 році.

О Ісусе, вічний Священику, збережи своїх священиків під охороною Свого Пресвятого Серця.

Збережи нескверними їхні руки, що дотикаються щодня Твого Пресвятого Тіла.

Збережи чистими їхні вуста, освячені дорогоцінною Твоєю Кров’ю.

На жаль, є чимало імен священиків, засуджених тоталітарним режимом, про яких у книгах «Реабілітовані історією», виданих в окремих областях України, стоїть лаконічний запис: «Доля невідома». До когорти забутих греко-католицьких священиків, чий дух не зламали тюремні ґрати, належить і о. Іван Деркевич, доля якого пов’язана з містечком Делятин на Надвірнянщині.

Отець Іван Деркевич народився 17 січня 1905 року в селі Семаківці нині Галицького району Івано-Франківської області в заможній селянській родині. Батько Василь Деркевич змалку прищеплював синам Івану і Миколі любов до хліборобської праці, формував глибоку духовність, правдивий український дух. Вже змалку в серці малого Івася загорілась іскорка священичого покликання. Крім навчання в школі, а згодом – у гімназії, він проводив свій час у храмі, вчився прислуговувати священику під час Св. Літургії.

Наполегливість і працьовитість, що були притаманні характеру юнака, дали добрі наслідки. Він успішно завершує навчання в Станиславівській духовній семінарії і 21 червня 1931 року єпископ Іван Лятишевський висвячує його на священика в безженному стані.

27 червня розпочалася молитовна віднова духа для священнослужителів Івано-Франківської АрхІєпархії. Цьогоріч традиційні реколекції проходитимуть у стінах духовної семінарії, де колись теперішні священики проводили свої студентські роки. З благословення Владики Володимира, Архієпископа і Митрополита Івано-Франківського, реколекції проводить отець-реколектант Віталій Храбатин.

Програма реколекцій розрахована на чотири дні та включає в себе не тільки науки від проповідника, але й насичену молитовну програму церковного правила, ділення власним душпастирським досвідом, духовні розмови зі сповідниками Року Божого Милосердя.

земляцтво», члена Колегії Всеукраїнського товариства «Лемківщина», члена Президії Світової Федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО), натхненника, засновника та організатора 6-ти лемківських фольклорно-етнографічних фестивалів на Прикарпатті Юрія Марканича.

Народився він 4 травня 1957 року у селищі Брошнів-Осада Рожнятівського району Івано-Франківської області. Свою трудову діяльність Юрій Павлович розпочав з 1974 року столяром Брошнівського лісокомбінату. З 1975 по 1987 роки була служба в лавах Збройних Сил. У 1986 році закінчив Київський державний інститут культури ім. О. Корнійчука. З 1987 року по 2000 роки – служба в органах внутрішніх справ України, старший офіцер. З 2000 року – пенсіонер органів внутрішніх справ.

З 2006 року проводив активну громадську діяльність на теренах Прикарпаття. На громадських засадах був головою регіонального міжрайонного лемківського товариства «Бескидське земляцтво», з березня 2008 року – членом Колегії Всеукраїнського товариства «Лемківщина», з травня 2012 року – членом Президії Світової Федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО). Зарекомендував себе активною, творчою особистістю, патріотом свого краю. З його ініціативи проводились численні резонансні громадські заходи як у Рожнятівському районі, в Івано-Франківській області, так і за межа-ми України. Як приклад, створення у 2010 році першої на Прикарпатті «Бойківсько-лемківської світлиці-музею» в селищі Брошнів-Осада.

Життя Єпископа-Мученика Української Греко-Католицької Церкви Григорія Хомишина – яскравий приклад вірності Христові та Його Вселенській Церкві, а також подиву гідної мужності супроти насилля тих прислужників безбожного комуністичного режиму, що ґвалтово знищили нашу Греко-Католицьку Церкву, намагаючись загнати слабкодухих у фанатичне й прислужницьке щодо Кремля московське православ’я.

Жоден єпископ на це не пішов – не зі страху, а з любові. Вони ступили на свою Via Dolorosa (Дорогу Страждань), свідомо прямуючи на приготовлену для кожного власну Голгофу. І Владика Григорій був одним із них.

Єпископ Хомишин був тоді прикладом для багатьох: краще померти чи терпіти страждання, аніж зрадити! Несправедливо його називали нібито «латинником» на теренах УГКЦ. Навпаки, Владика Григорій Хомишин був взірцем відданості українському народу й постійним нагадувачем, що ми, українці, є носіями справжнього християнського благочестя, яке увібрало в себе зразки високої духовності Східної Церкви та цивілізованої місії, краси, обрядово-мистецької довершеності Церкви Західної.

Церква Св. Великомучениці Параскевії в селі Молодинче Жидачівського району Львівської області, як багато храмів в Україні,  зазнала знущань під час панування безбожної московської влади. В цей час минає 26-а річниця її  відновлення.

У чудовому мальовничому місці розташоване село Молодинче. З південної і західної частини село оточують ліс, сіножаті й поля. Розділяє село на дві частини невеликий потічок, який несе свої чисті води у неспокійний і бурхливий Дністер. На високому пагорбі східної частини села розташований храм святої Параскевії, який був збудований на початку ХVІІІ століття в гуцульському стилі, мав змогу вмістити 250 осіб, що забезпечувало релігійні потреби громади.

Та вибухнула Перша світова війна, яка принесла для мешканців села великі людські і духовні втрати. При обстрілі російських військ з артилерії австрійські вояки підпалили храм і частину сільських будівель. Деякий час всі Богослужіння проводилися у місцевій школі. У 1916 році на державні кошти Австрії на місці спаленого храму була збудована невеличка церква. Першу Святу Літургію і посвячення проводив священик Глинський. Але задовольнити потреби парафіян села маленька церква не змогла, бо не вміщала великої кількості віруючих. Тоді громада у 1920 році внесла свої пожертви і церква була реконструйована (розширена).

З таким запитанням до мене якось звернулася одна досить освічена людина, вмотивовуючи своє запитання тим, як може Всеблагий і Милосердний Господь кинути грішника в пекельну безодню на вічні страждання. Невже Бог, сповнений добра, милосердя, любові, не зможе простити грішника, який буде так страшно каратися в тій вогненній безодні? Адже там вогонь незгасаючий, пітьма вічна, скрегіт зубів! Як це пов’язати, узгодити з настановою Сина Божого прощати провини своєму ближньому?

 

Для мене особисто достатньо слів Господа Ісуса Христа, які Він сказав до народу і в які треба повірити: «І підуть ті (тобто грішники) на вічну муку, а праведники – на життя вічне» (Мт. 25, 46). Сумніватися у правдивості, істинності слів Сина Божого було б нерозумно, бо кожне слово, яке сказав Господь, є істина.